Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 159 160 161 ... 168
Перейти на сторінку:
так об­ти­раєш но­ги?

- А там, ко­ло земст­ва. Та твань че­рез май­дан - на­си­лу ви­лiз­ла!


- Що ж, i за­ро­би­ла що?


- Заробиш! Пiд та­ку нiч хоч би очей де не ви­ко­ло­ти. А ти?


- Та й я ж так. Тут один iшов п'яний ха­ла­мид­ник.


- Та й що?


- Та й прой­шов.


Помовкли на який­сь час, пiд­пи­ра­ючи за­бор спи­на­ми.


- Я ще сьогод­нi нi­чо­го й не їла, - мо­ви­ла жур­ли­во рогож­ка.


- Хiба жи­ди че­рез день те­бе го­ду­ють? - за­ре­го­та­ла­ся Ма­рина.


- Нi, не те. А сьогод­нi нi­чо­го не ва­ри­ли, ша­баш.


- Я б їм, бi­со­вим, i гу­гiль би поїла. Ро­гож­ка зiтх­ну­ла.


- А чу­ла? - спи­та­ла тро­хи пе­ре­го­дом.


- Що?


- Твого у по­лi­цiю по­ве­ли.


- П'яного?


- Нi, не те, а ви­ла­яв па­нiв у земст­вi. Там та­кий гвалт збив, цю i за по­лi­цiєю пос­ла­ли, на­си­лу йо­го на зво­щи­ка узя­ли.


- I кра­ще. Хай не на­пи­вається.


- Кучери го­мо­нi­ли мiж со­бою, що за се йо­му ли­хо бу­де. У тюр­му зап­руть, в Си­бiр заш­лють.


- I пош­ли бо­же, як уже ме­нi з та­ким п'яни­цею вiк калата­ти­!


- А все ж ти сьогод­нi їла, не го­лод­на.


- Не в йо­го дя­ку. Я i го­рiл­ку пи­ла, то що? Вiн би з ро­та ви­р­вав, ко­ли б по­ба­чив.


- А все кра­ще. Я, знаєш що, Ма­ри­но, на­ду­ма­ла.


- А що?


- Пiду до­до­му.


- Якої тряс­цi? Пiд ти­ном зди­ха­ти?


- А тут не все рiв­но?


- Тут хоч у жи­да мiс­це маєш. А там - хто те­бе пус­те.


I зно­ву по­мовк­ли. Че­рез хви­ли­ну геть-геть зда­ле­ка до­нiс­ся який­сь гук, туп. Щось п'яне чи гу­ка­ло, чи пiс­ню заво­дило.


- Чуєш? - спи­та­ла Ма­ри­на.


- Чую.


- Ходiмо, а мо­же?.. - Ма­ри­на по­чим­чи­ку­ва­ла упе­ред заво­дити тон­ким­тон­ким го­ло­сом:


Якби та­ки чо­ло­вiк мо­ло­дий,


То по ха­тi б по­во­див, по­во­див!


А ро­гож­ка слi­дом за нею сип­ко, мов су­хий осит­няг пе­рекладала:


Ой гоп по ве­че­рi!


Замикайте, дi­ти, две­рi.


Гоп! Гоп! гоп! - i, вхо­пив­ши Ма­ри­ну за ру­ку, по­ча­ла виби­вати тро­па­ка.


- Стой! Не шу­ми! Рас­ши­бу! - плу­та­ючи но­га­ми, крик­нув на їх п'яний чо­ло­вiк i з од­но­го ма­ху ухо­пив за ру­ку рогож­ку.


Марина, вир­вав­шись, по­бiг­ла да­лi. Ро­гож­ка зос­та­ла­ся. П'яний, схи­лив­шись на неї, не то що шеп­тав, не то сам з со­бою го­мо­нiв.


- Як не со­ро­ков­ку, то й не хо­чу, - го­мо­нi­ла ро­гож­ка.


- Что мне твоя со­ро­ков­ка? У ме­ня де­нег ку­ры не клю­ют. Во­на! - i вiн уда­рив по ки­ше­нi ру­кою. По­чув­ся бряз­кiт мi­дi.


Через хви­ли­ну во­ни ок­ри­ли­ся у тем­но­му пе­ре­ул­ку. Неза­баром ро­гож­ка зно­ву витк­ну­ла­ся.


- Марино! - гук­ну­ла во­на.


- Агов! - обiз­ва­ла­ся та зда­ле­ка з-пiд крам­ниць.


- Iди сю­ди.


Марина пi­дiй­шла.


- А що? За­ро­би­ла?


- Семигривеника. Хо­дi­мо вип'ємо та поїмо.


- А то­го де дi­ла?


- Заснув пiд лав­ка­ми.


- А гро­шей у йо­го не зос­та­ло­ся?


- Бог йо­го знає. Вiн упе­ред дав.


- То ти, дур­на, са­ма й не по­шу­ка­ла?


- Нехай йо­му!


- Де вiн ле­жить? Я пi­ду.


- Пiшов, їй-бо­гу, пi­шов.


- Брешеш!


- От хай ме­не бог поб'є! - мах­ну­ла ру­кою та так, що аж ро­гожка по­су­ну­ла­ся з го­ло­ви i упа­ла до­до­лу.


Вона сто­яла са­ме ко­ло лiх­тар­нi. Свiт упав пря­мо на неї i ос­вi­тив без­но­се, до­щем змо­че­не ли­це, по­кар­бо­ва­нi гу­би, роз­куй­да­ну го­ло­ву.


- Оце ще ме­нi оця ха­ла­бу­да! - скрик­ну­ла во­на i, пiд­няв­ши ро­гож­ку, зно­ву нак­ри­ла го­ло­ву.


- Ходiмо, ка­жу.


- Куди?


- А он у шин­ку свi­титься.


I мовч­ки обид­вi пiш­ли че­рез ву­ли­цю. То бу­ли Хрис­тя iз Ма­ри­ною, кот­ру Довб­ня з п'яних очей вит­ре­бу­вав со­бi у гу­бер­нiю.





XV



***


На дру­гий день у соб­ра­нiї Ло­ша­ков на чiм свiт стоїть гро­мив Ко­лiс­ни­ка. Ко­ли йо­го ду­ша ше до то­го лi­та­ла по свi­ту, то, пев­но, прос­лу­хав­ши Ло­ша­ко­ву рiч, мер­щiй почимчику­вала до пек­ла, шоб у га­ря­чiй смо­лi спо­ку­ту­ва­ти тi грi­хи тяж­кi, якi ви­ко­пав з са­мо­го дна її Ло­ша­ков: та­ких зло­чинств, та­ко­го со­ро­му не ви­дер­жа­ла б i ду­ша найперш­ого за­рi­зя­ки! А що­до кiс­ток, то, пев­но, во­ни аж тан­цю­ва­ли в глу­хiй до­мо­ви­нi, бо й кiст­ка не вле­же по­кiй­но пiс­ля та­кої крас­ної мо­ви.


Шмагаючи по ко­не­вi - не без то­го, щоб не за­че­пи­ти i ог­ло­бель: го­во­ря­чи про Ко­лiс­ни­ка - не ми­неш i Хрис­тi. До­стал­ося i їй на го­рi­хи, "это­му про­дук­ту глу­бо­ко­го нрав­стве­нного раст­ле­ния", "кур­ти­зан­ке", "ка­ме­лии", "ко­кот­ке"… Ко­ли б чу­ла все те без­но­са Хрис­тя, прис­лу­жу­ючи жи­дам, то вiд ра­дос­тi пе­ре­нес­ла б i свiй го­лод, дя­ку­ючи ве­ли­ким па­нам, що не за­бу­ли її, жи­дiвської най­мич­ки.


Та во­на не чу­ла, че­шу­чи гни­дя­вi пей­си жи­де­ня­тi, кот­ре ги­ду­ва­ло ди­ви­ти­ся на її без­но­су пи­ку i все, знай, ру­кою од­пихало не­вiр­ну най­мич­ку.


А Ло­ша­ков не вга­вав: со­ло­вей вес­ня­ної но­чi уто­мив­ся так дов­го б спi­ва­ти, а вiн - нi. Аж зблiд, аж пе­ре­пав­ся… I бу­ло чо­го: вдяч­ли­ве земст­во вiд­да­ло йо­му Ко­лiс­ни­ко­вий ма­є­ток, щоб аби у двад­цять лiт зап­ла­тив двад­цять ти­сяч, що вкрав по­кiй­ний Ко­лiс­ник.


На роз'їздi Ло­ша­ков за­дав зем­цям бен­кет: там бу­ли од­нi тiльки па­ни дво­ря­ни. Пи­ли i їли, їли i пи­ли, нез­гiр­ше, чим на бен­ке­тi в Ко­лiс­ни­ка, тiльки не пи­ли, як там, "за мир", "за земську зго­ду", а бiльше "за по­бе­ду". По­лу­пан­ки при­хильно дя­ку­ва­ли Ло­ша­ко­ва, що вiн по­тяг ру­ку за сво­го бра­та дво­ря­ни­на. А то - од­тер­то нас, зов­сiм вiд дi­ла одтер­то. А ми хi­ба ко­лись не слу­жи­ли й не ро­би­ли? I спра­в­никам­и, i неп­ре­мiн­ни­ми, i суд­дя­ми, i за­сi­да­те­ля­ми. Хре­стян одiб­ра­ли - i сi­ре му­жицт­во узя­ло го­ру! За здо­ров'я на­шого сос­лов­но­го пред­во­ди­те­ля! За по­бi­ду! - i нес­тям­ним "ура!" ого­ло­шу­ва­ли­ся ви­со­кi стi­ни дво­рянсько­го до­му.


Чи чу­ло ти, сi­ре хлi­бо­робст­во, роз­ти­ка­не по го­рах i по до­линах, по ху­то­рах i се­лах, чи ти чу­ло той нес­тям­ний ви­крик дво­рянської ра­дос­тi?


Нi, ти не чу­ло, то­бi нi­ко­ли бу­ло дос­лу­ха­ти­ся. Хат­нi кло­пот­и, кло­по­ти се­ла, ху­то­ра, а най­бiльше кло­по­ти бi­ля зем­лi то­бi ближ­чi бу­ли, нiж що дру­ге. Аби зем­ля-ма­ти до­бре ро­ди­ла, щоб не до­ве­ло­ся уп­ро­го­лодь зи­му си­дi­ти. А про земст­во - то­бi бай­ду­же. Твої глас­нi, прав­да, усi їзди­ли на збо­ри, бiльше ду­ма­ючи про те, а що там во­но до­ма дiється, нiж про гро­мадську спра­ву. Во­ни i до те­бе за­нес­ли не­доб­ру чут­ку про панськi за­мi­ри.


- От на­шо­го бра­та хо­тять з земст­ва ви­жи­ти. Му­лить, бач, па­нам очi сi­ра сви­та.


- Ат, земст­во! Що земст­во? Тiльки од­но здирст­во! - каза­ло ти, глу­хе до йо­го, i пе­ре­во­ди­ло роз­мо­ву про уро­жай, про низькi цi­ни на хлiб та про зем­лю, що в те­бе її так об­маль - нi об вi­що рук за­че­пи­ти!


Зима. Зем­ля, ско­ва­на мо­ро­зом, пок­ри­ла­ся бi­лим снi­гом. Сон­ця не вид­но, ви­со­ке не­бо за­ма­за­ло­ся зе­ле­но-бу­ри­ми хма­ра­ми, при­па­ло до зем­лi, на­че наг­нi­ти­ло на неї. Сум­но, сум­но… Один вi­тер гу­ляє по во­лi, гу­де та ре­ве, мов ту­же по­се­ред то­го всес­вiтнього гро­бо­ви­ща.

1 ... 159 160 161 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"