Читати книгу - "Фінансист, Теодор Драйзер"

Тому він почав із навідних запитань:

— Я бачу, що до вас кожного дня приходять ваші адвокат і партнер. Може, ви ще когось хотіли б побачити? Щоправда, наші правила не дозволяють дружині, сестрі або кому-небудь ще приходити в непризначені дні. — Тут він зробив багатозначну паузу і подивився на Ковпервуда, ніби давав зрозуміти, що має намір розповісти йому щось дуже секретне. — Проте не всіх правил тут дотримуються, — додав він.

Не такий був Ковпервуд, щоб упустити таку нагоду. Він ледь помітно посміхнувся почасти, щоб дати вихід своїй радості, а також хотів показати Бонхегу, як він йому вдячний. А вголос же сказав:

— Річ у тім, містере Бонхег, що ви, я гадаю, краще за багатьох інших розумієте, в якому я становищі, і тому будемо говорити з вами відверто. Звичайно, є люди, які хотіли б прийти до мене, але я боявся їх запрошувати, бо не знав, чи дозволено це. Якщо ви мені підете назустріч — я буду вам дуже вдячний. Ми з вами люди практичні, і я чудово розумію, що коли людині допомагають, вона має пам’ятати, кому зобов’язана. Якщо за вашого сприяння я почну корис­туватися тут деякими вигодами, то доведу вам, що вмію це цінувати. Із собою у мене грошей немає, але я завжди можу дістати їх і вже, звісно, постараюся, щоб ви отримали винагороду.

Товсті короткі вуха Бонхега ледь почервоніли. Розумні слова приємно слухати.

— Вам я можу допомогти, — улесливо запевнив він Ков­первуда. — Покладіться лише на мене! Дайте мені знати, коли і кого ви хочете бачити. Звісно, я повинен бути обережним, та й ви теж, але все це можна влаштувати. І якщо ви захочете вранці довше побути у дворику або вийти туди в будь-яку мить, — валяйте! Не проблема. Я залишу двері відчиненими. Якщо ж поблизу виявиться містер Десмас або ще хто з начальства, я дзенькну ключем по ваших ґратах, а ви увійдете і закриєте двері. Коли вам знадобиться щось купити, ну, наприклад, варення, яйця, масло або ще щось, я все знайду. Ви, напевно, захочете зробити свій обід різноманітнішим?

— Я вам надзвичайно вдячний, містере Бонхег, — спокійно та шанобливо відповів Ковпервуд, ледь стримуючи посмішку і зберігаючи серйозний вираз обличчя.

— А щодо того, про що ми вже говорили, — повторив наглядач (йшлося про побачення в непризначені дні), — то це я можу вам влаштувати в будь-який час. Я знаю всіх вартових. Захочеться вам когось побачити — напишіть цій людині записку і віддайте мені. Коли хтось прийде, нехай запитають мене, а я проведу його до вас. Розмовляти будете у себе в камері. Зрозуміло? Але як тільки я легенько постукаю, гостю потрібно буде негайно йти. Ви це запам’ятайте. Лише сповістіть мене, і все.

Ковпервуд був щиро вдячний йому і висловив це красномовно. Перша його думка була про Ейлін. Тепер вона зможе відвідати його — залишається лише повідомити її про це. (Потрібно, звісно, щоб вона одягла вуаль, тоді їй ніщо не загрожуватиме.) Він сів писати, і коли прийшов Вінгейт, попросив його надіслати лист.

Два дні по тому, о третій годині пополудні, у призначений Ковпервудом час Ейлін з’явилася у в’язниці. Вона була одягнена у сірий суконний костюм із білим оксамитовим оздобленням і блискучими, як срібло, металевими гранчастими ґудзиками; білосніжна горностаєва горжетка, шапочка і муфта водночас були і окрасою, і захищали від холоду. Поверх цього одягу, що впадав у очі, вона накинула довгу темну накидку, яку мала намір одразу зняти. Ейлін одяглася старанно і чимало часу витратила на вибір зачіски, взуття, рукавичок і золотих прикрас. Її обличчя (за порадою Ков­первуда) приховувала густа вуаль. Приїхала вона тоді, коли Ковпервуд розраховував, що буде один. Вінгейт зазвичай приходив близько четвертої, після закінчення ділового дня, а Стеджер якщо й приходив, то вранці.

Незвичність всього, що їй потрібно було зробити, дуже хвилювала Ейлін. Зійшовши з конки (у цьому випадку цей спосіб пересування здався їй доречним), вона провулком попрямувала до в’язниці. Холодна погода та сірі тюремні стіни під таким самим сірим небом наповнили її душу відчаєм. Але вона щосили намагалася зберігати спокій, щоб своїм виглядом підбадьорити коханого. Вона знала, із яким замилуванням він споглядає її красу, підкреслену відповідним одягом.

Очікуючи на Ейлін, Ковпервуд намагався надати своїй камері більш-менш пристойного вигляду. Він старанно підмів підлогу і перестелив ліжко; потім поголився, зачесав волосся і взагалі, наскільки це можливо, привів себе в порядок. Свою роботу — стільці із незакінченими сидіннями — він засунув за ліжко. Чашку і тарілку помив і поставив на полицю, а грубі, важкі черевики почистив щіткою, яку придбав для цього. Ейлін ще ніколи не бачила його таким! Уся ця обстановка ранила його естетичне почуття. Ейлін незмінно захоплювалася тим, з яким смаком він одягався, і його вмінням носити костюми. А тепер же він постане перед нею в жалюгідному тюремному! Його душевна рівновага трималася лише на непохитному почутті власної гідності. Врешті-решт, він — Френк Ковпервуд, а це щось та значить, як би він не був одягнений. Ейлін буде думати так само. Адже настане час, коли він знову стане вільним і багатим, і Ейлін вірить у це. Крім того, як би він не виглядав і в якій би скруті не перебував, вона буде так само ставитися до нього або навіть любитиме його ще більше. Якщо він і побоювався чогось — то саме занадто бурхливих проявів її співчуття. Яке щастя, що Бонхег сам запропонував впустити Ейлін у камеру! Розмовляти з нею через ґрати було б нестерпно.

Прийшовши до в’язниці, Ейлін запитала містера Бонхега. Її провели до центральної будівлі і негайно послали за ним.

— Я хотіла би, якщо можна, відвідати містера Ков­первуда… — пробурмотіла вона, коли він постав перед нею.

— Будь ласка, я проведу вас, — зголосився Бонхег.

Уже біля входу до центральної будівлі він був вражений юністю відвідувачки, хоча й не міг розгледіти її обличчя. Це, однак, цілком відповідало його уявленням про