Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

семеро) дбають про вашого сина в утробі Ірис, я зроблю його наступником дона Херонімо, щоб він міг успадкувати цей будинок, попри те, що папери вже підписано, і щоб його не зруйнували, і щоб я зміг і далі мати його за свій прихисток, у якому дон Херонімо ніколи не стане мене шукати, бо боїться мозолів, що їх старі пообрізали і поховали, і волосся, яким вони позабивали труби і яке вони зберігають у згортках із тканини й паперу. Так, доне Херонімо, не зневажайте їх, вони не такі дурні, як здаються, або принаймні їхня глупота є певним видом мудрості. Тому вони і зберігають всі ці амулети, щоб тримати вас на відстані. Навіть не потикайтеся сюди! Я був вашим вірним слугою, доне Херонімо, і попри те, що я хочу перестати ним бути, я не можу. Ви залишили своє тавро на моєму вусі, немов на барані. Тож я далі вам служу.

Крім того, прислуговуючись цим причепам, будучи слугою для слуг, об’єктом для їхніх насміхань і виконувачем їхніх команд, я стаю сильнішим за них, адже я накопичую відходи відходів, приниження принижених і кпини висміяних. Я — сьома стара. Я зобов’язав себе дбати про майбутнього Аскойтіа. Я помазався блювотою Ірис, яку витер із кахлів. Її я зберігаю загорнутою в губку поруч із моїми книжками й рукописами під ліжком, де всі старі зберігають свої речі.

Спочатку я мав завоювати їхню приязнь. Поки я їх нічим не вражу, мене сприйматимуть лише номінально, незважаючи на те, як я їм скорився. Я вичекав декілька днів, поки все готував, дозволяючи їм мало зі мною говорити й дивитися на мене з певною недовірою, аж доки одного дня я не зізнався, що знайшов ідеальне, як на мене, місце, в якому Ірис могла б непомітно народити, і де ми, семеро бабів, могли б вічно ростити дитя, і ніхто б не ставав нам на заваді.

Я відвів їх углиб дому, до подвір’я, що служить цвинтарем для скульптур святих. Старі хрестилися, минаючи каплицю, ми пройшли апельсиновий садок і зникли в лабіринті задньої частини будинку, у цьому переплетінні маленьких подвір’їв і коридорів, відомих лише мені.

Відчинивши перед ними двері й зачувши їхні вигуки, я збагнув, що самим лише цим відчиненням дверей до цвинтаря побитих святих я завоював їх. Кричачи від радощів, вони просувалися поміж обезголовлених святих Францисків, архангелів Гавриїлів без піднятого догори пальця, святих Антоніїв Падуанських без рук і ніг, Богородиць Неустанної Помочі, Богородиць Кармельських і Лурдських із вицвілими уборами і стертими ознаками, Празьких немовлят Ісусиків без корон і рученят, що тримають держави, вдавана елегантність їхніх горностаєвих шат і фальшивість їхніх коштовних каменів, зроблених із пофарбованого гіпсу, поступово стирається під дощем і променями сонця, святі з розмитими обличчями, якась потвора, що обіймає весь світ під парою чиїхось ніг, які Брихіда прибереже собі, бо то були ноги Богородиці Непорочного зачаття, — відклади мені їх, Німенький, — цікаво, чи зможемо ми потім знайти її і полагодити, безкрилі ангели, понівечені безіменні святі різних розмірів, без кінцівок, уламки, які роки і клімат невпинно вкорочували і на які гидили голуби, які гризли миші, яким птахи повидзьобували очі й пупки, звісно, не можна викидати на смітник уламки предметів, які колись були культовими, потрібно їх поважати, не можна їх перемішувати з відходами кухні чи туалету, ні, треба принести їх до дому духовних вправ Боговтілення Ла-Чимби, де всьому вистачить місця. Матінка Беніта просить мене, щоб я узяв возик, я вантажу на нього всі уламки і тягну їх до мого подвір’я, де з ними розправляться роки й дощі, а тим часом на вівтарях їх замінять на майже ідентичні образи, виготовлені на фабриці, либонь, ця версія святої Бернадетти матиме менш розкосі очі, напевно, кучері малого Ісусика матимуть жовтий відтінок, мабуть, поза святого Севастіана буде менш двозначною. Матінка Беніта не знає мого подвір’я. Вона суворо заборонила, щоб будь-хто туди заходив. То подвір’я Німенького. Його обрав він. Йому краще знати, чому воно йому підходить. Хай він має хоча б це, цей шматочок особистого життя, потрібно вважити його цьому нещасному чоловікові, який стільки років жертвує собою заради нас.

Старі розбіглися по подвір’ю, охкаючи, присідаючи і спиняючись, стрясаючи шматками гіпсу, руками, тулубами, коронами, уборами, риючись, ексгумуючи непевних святих, яких лише вони могли впізнати: свята Агата, і святий Христофор, і святий Раймонд Ноннат, ні, Доро, це убір святого Франциска, а не святого Домініка, хіба не бачиш, що каптур кавового кольору, кажу тобі, святі Севастіани дуже рідкісні, чуєш, Амаліє, знайди мені інший шматок Непорочної, це буде важко, хоча ось голова із зірками, і мабуть, таки щось удасться розшукати, не знаю, а цьому Гавриїлу я знайду пальчика, щоб зібрати його докупи, а собі я зберу якусь Богоматір, хто там буде дивитися, і в мене на комоді стоятиме фігурка Благовіщення.

— 25 березня — Боговтілення…

— Шкода, що в цьому будинку його не святкують.

— Але народження Немовлятка через дев’ять місяців після явлення архангела Гавриїла все ж святкують.

— Але ж Боговтілення — це не те саме, що Благовіщення…

— Не знаю, треба спитати в матінки Беніти.

— Може, мені таки вдасться знайти архангеловий пальчик.

Мені довелося плескати в долоні, як на перерві у школі, щоб привернути їхню увагу й повернути їх до реальності того, що ми мали зробити, — сюди, обережніше, тут живу я, це моя кімната, моє ліжко, більше нічого, лише ці фальшиві двері, які ведуть до підвалу, підвалу, який я підготував, я завжди буду тут, пильнуватиму вхід. Я не лише відшліфував і навощив підлогу, викладену сухими дошками, не лише поклеїв на стіни шпалери зі старих газет, але крім того, оскільки я добре знаю, які саме речі кожна сеньйора зберігає у кожній із валіз у кожній із келій і келії яких саме сеньйор ніколи ніким не відвідуються, я обчистив кілька шаф, що роками стояли замкненими, повитягавши звідти килими й картини, ліжка з матрацами й ковдрами, нічні столики, бронзову колиску з маківками й балдахіном — усе трохи пошкоджене, але зрештою, що тут удієш, у напівтемряві підвалу в очах старих виблискувало все.

Я хотів було принести одяг Боя, який Інес зберігає в особливій скрині у своїй другій келії, яку вона частіше відвідує. Та я не наважився, бо Інес точно знає, які саме вона має тут речі й де вони лежать. Вона маніакальна, прискіплива, схиблена на порядку. Роками ми не відкривали скриню, де лежить увесь спадок