Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Кінь Перуна 📚 - Українською

Читати книгу - "Кінь Перуна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кінь Перуна" автора Олег Йосипович Говда. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 99
Перейти на сторінку:
Велес.

Перун насупився і грізно блиснув поглядом з-під кошлатих брів.

– Жодних якщо! Кого-кого, а Сульде вони послухають!

– Сульде? – здивовано перепитала Морена. – А це ще хто?

– Їхній новий Бог Війни. Себто – я... – засміявся Перун. – Вони ще не зовсім звикли, але, гадаю, за два десятки літ дозріють. Того, що було з Чингізом, – не повториться.

Перун гепнув спересердя кухлем до долівки.

– Хто ж думав, що цей пастух виявиться таким скаженим?..

– Хочеш сказати – непоступливим, упертим?

– Що хочу сказати, те й кажу. Я розраховував на бесіду з людиною. Жорстокою, але покірною таким порокам, як бажання слави, величі... А цей виявився просто диким звіром. Хижаком! У його голові водночас не було більше двох думок. Та й то одна з них – бажання убивати. Просто так, задля втіхи. Китай йому був ближчим і зрозумілішим. Як можлива здобич. І переконувати Темуджина у протилежному все одно, що спробувати відірвати вовка від шматка свіжого м’яса обіцянками пригостити м’якою паляницею з медом. Але не турбуйтеся – з нащадком піде легше. Тут і Книги не потрібно, щоб домислитися...

– Про сина мислиш?

– Джучі?.. Ні... Тому стане слави і клопотів батька. Я про внука мислю. Цей уже все зробить, аби допасти дідової слави. Й оскільки на Сході його вже ніщо не вабить, то вирушить сюди. А ми йому дорогу підкажемо, і підштовхнемо. В добру путь!

– Боюся, – скрушно хитнув головою Велес, – що його шлях важко буде назвати добрим...

– Співчуття прокинулося? – скинувся Перун. – Жалієш?! Кого? Хіба ми були для них поганими богами? Люди перші відцуралися нас! Забули все... І минулу славу, і добро... Нехай! Кому судилося загинути – знать така Доля. Зате хто виживе і Єдиного відцурається – буде щасливий. Тим я сторицею віддячу! Обіцяю, їх діти набагато краще за батьків житимуть.

– Добре ж то щастя, батьківською смертю куплене, – додала й Морена.

– Ну, годі! – визвірився на неї Перун. – Начебто я лише для себе стараюся...

– Не кип’ятись, – примирливо відказав Велес. – Віровідступники заслуговують кари. Сумніву немає. І кари жорстокої. Та все ж якось маркотно. Погодься...

– Та є трохи, – збавив тон і Перун. – Однак іншого шляху не бачу. Мовчазним невтручанням ми лише віддаєм Єдиному і ті крихти влади, які ще залишені нам. Чи відаєте, в кого перетворилися ми стараннями його священиків?

Велес кивнув. А тоді встав і вийшов на балкон. Усі ці розмови йому вже набридли до нудоти.

– У чортів та відьом! – провадив далі Перун. – Ну, з чортами, нечистю ще якось можна погодитися. Вони хоч і чорного, та все ж божественного походження. Але щоб Богиню Долі звести до рівня відьми? Перетворити на просту ворожку? Цього я не розумію... Ганьба! Що ви мені не кажіть...

Морена зашипіла, мов роздратована кицька:

– Я їм покажу ворожку! Попам’ятають!

А Велес тим часом ковтнув рейнського, послужливо поданого золотистою повітрулею, і мовив Горганам, глибокодумно пережовуючи чудову відбивну:

– Властиво, нам не проклинати, а дякувати треба Єдиному... І людям, що викликали його до життя. Інакше, чим би ми могли розважатися ось уже добрих тисячу літ?

А потім додав тихо, щоб чула лише Морена, що саме вийшла до нього:

– Не заперечуватимеш, якщо я позичу в тебе на якийсь час оту золотоволоску?

Сміх Морени був дзвінким і веселим. Таким, як він буває лише в того, хто нарешті зумів позбутися усіх своїх проблем і тривог. Або, принаймні, думає, що це так.

Розділ четвертий

Галицько-Волинське князівство. Галич.

 Зима року 6729-го

Мабуть, уже минула північ, коли Опанас Куниця прокинувся у своїй хижі, що стояла на березі Мозолевого потоку. Прокинувся через те, що хтось уперто і досить сильно сіпав його за рукав сорочки.

- Га? Що? Хто тут? – пробурмотів Опанас, через силу виринаючи з глибокого і солодкого сновидіння. Уві сні він щойно підчепив острогою здоровенного осетра й не хотів позбутися такого поважного улову.

- Прокидайся ж, одоробло саженне, – просопів хтось біля самого його вуха. Так, наче невідомий стояв перед лежанкою навколішки. – Та прокидайся ж нарешті… От ще мені морока…

Сон з Опанаса наче рукою зняло, бо він упізнав голос свого домовика – Митра. А той, од нічого робити, не став би будити господаря.

- Митре, то ти? – все ж поцікавився спершу.

- Я, я… Вставай, Опанасе… Лиха ніч! Не можна спати… Надвір… Надвір вийди.

Не розуміючи, що діється, Опанас рвучко підвівся на лежанці, сонним поглядом водячи по стінах світлиці. І хоч у суцільній темряві годі було щось розгледіти, око господаря й по найневиразніших розпливчастих обрисах угадувало звичні речі. Оно – молочна примара навпроти – це віконце, затягнене бичачим капшуком, – біліє од місячного світла, підсиленого іскристим блиском закам’янілого на морозі снігу. Трохи збоку – велика темна брила – то кабаняча голова з позолоченими іклами – дарунок покійного князя. Після того останнього полювання. Перед  походом на далеку Віслу. Полювання, на якому Роман Мстиславович мало не позбувся життя… Опанасова стріла так і стримить у вепра з ока. Це князь наказав не виймати, щоб пам’ять була. І хоч уже шістнадцять, літ як нема більше Романа Мстиславовича, Куниця й тепер з зачудуванням пригадує той постріл. Бо навіть Микита Шпак, найвправніший лучник в усьому князівстві, тільки присвиснув здивовано, ставши на те місце, з якого Опанас  поцілив одинця. А потім додав тихо, аби чув лише той, для чиїх вух призначалося:

- Сам Перун направляв твою руку, Опанасе!  Людина таке б нізащо не втнула.

Опанас і не перечив. Спускаючи тятиву й сам не вірив, що втрафить, надто багато гілляк було поміж ним і ціллю. Але, певно, любий був ще тоді богам Роман Мстиславович. Бо не наказував палити їхніх ідолів. Не карав тих, хто продовжував, незважаючи на церковну заборону, до капищ ходити з упоминками. От і відвели смерть… Хоча, що з того: від звіра врятували, а всього лише через місяць, у бою – не встерегли… А мо’, й не змогли? У чужім краю – свої боги. До зайшлих князів менш прихильні.

- Ну, встанеш нарешті? – утратив терпець домовик і тупнув ногою.

Опанас прислухався. На Передмісті було так тихо, що навіть пси не перегавкувалися по дворах.

- Чого

1 ... 15 16 17 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кінь Перуна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кінь Перуна"