Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"

— Совіцьку.

— Українську, — вперто правив Дорош. — Ти багато бачиш тут, у Польщі, українських газет чи книжок? А там вони вільно друкуються й за це в табір не саджають. У Києві, в університеті, до твого відома, навчання ведеться нашою мовою. Співати наших пісень вільно по радіо. А тут ми змушені вдавати із себе поляків, інакше нічого не матимемо.

— Хочеш, аби комунія сюди прийшла?

— Усе ж ліпше, як під ляхами.

— Хто тобі сказав?

— Ще раз, послухай мене уважно: маю на плечах власну голову. За Збручем — Україна, хай там керують комуністи. Але — там Україна, Даниле. Поляки дивляться на той бік вороже. Ляхи — наші вороги. Ворог мого ворога мені друг. Дуже просте з давнини визначення.

— Нехай. — Червоний трохи збавив обертів. — Твої політичні вподобання на те, чим ми займаємося, зовсім не впливають. Адже ми все одно ходимо по колу й отак, листівками, місто не розворушимо. Мусимо самі відчувати, для чого все це. Мети нема, розумієш.

— Є мета. — Юрко вперся в своє.

— Яка? От скажи — яка? Розклеїти по Кременцю кілька сотень білих папірців? Їх зриватимуть — а ми знову. Повір мені. Досвід не аж такий великий, та однак знаю, на власні очі бачив: щоб подіяло, аби досягнути якоїсь мети, треба самим від чогось відмовитися. Активніше діяти, сміливіше. Ми ж майже не ризикуємо!

Тут Дорош випростався, взяв у Зенка листівку, розгорнув і показав Червоному, тримаючи двома руками за краї.

— Отут згоден. Ми всі ризикуємо менше, ніж один Зенон. Розклеїти серед ночі — не штука. Ти набери й надрукуй, у ліцейській друкарні, ще й так, аби не зловили. Тому й беремо паузи на кілька тижнів після кожної акції. Зенка убезпечуємо так, хай влягається. Вони думають: ну, все, заспокоїлося. Тут ми їм знову — раз!

Тепер він помахав аркушем у повітрі.

Слухаючи його, Червоний спершу збліднув, потім лице стало сірим, нарешті — багряним. Провівши по обличчю долонею, неначе стираючи з нього щось бридке, Данило мовив тихим, скрадливим голосом, який нічого доброго не віщував.

— То ти хочеш сказати — я не ризикую?

— Ми всі ризикуємо менше за нього. — Юрко знову кивнув у Зенків бік.

— Ні. Я не ризикую, ти так говориш.

— Ризики наразі зайві й недоречні, — відповів Дорош. — І все, досить пустих балачок. Де партія?

— Цього разу їх забагато, — сказав Зенон. — Усе винести не міг, лишив на горищі в ліцеї. Роздобув ключ, робітники друкарні мають доступ.

— До завтра думаємо, як усе потроху винести. А ти, Червоний, дарма оце все заводиш. Придумай щось дієвіше, ми обговоримо й вирішимо спільно, як має бути. Усі згодні?

Ми із Зенком мовчки кивнули, не маючи особливого бажання влазити в їхні постійні та одноманітні суперечки. Данило, трохи повагавшись, теж погодився, й ми розійшлися до завтра. Навіть не уявляючи, що це була остання наша відносно спокійна зустріч.

Наступний ранок поставив життя в Кременці з ніг на голову.

9

Нічого не віщувало біди.

Ліцеїсти займалися в класі Калюжного, і пан регент чомусь був не в доброму гуморі. Зазвичай дозволяв поводитись вільно, навіть клеїти дурня до певної межі, звісно. Нині ж дивився на всіх спідлоба, говорив через силу, короткими рубаними фразами. Не скажу, що всі в ліцеї Калюжного шанували, а ми, як відомо, узагалі поглядали косо, бо Дорош охрестив його колаборантом. Та здебільшого з регентом рахувалися. Сьогодні ж він поводився так, ніби всі присутні зробили йому щось лихе, завдали непоправних утрат.

Двері зали розчахнулися посередині уроку, перервавши його.

Калюжному, як будь-кому з викладачів, таке не могло сподобатись. Він уже розвернувся й міцно сперся на свою палицю, аби скерувати праведний гнів у нове русло й дати прочухана порушнику. Та враз завмер, і всі ми разом із ним. Бо до зали відразу за куратором зайшло п’ять поліціянтів на чолі з офіцером, а в дверях завмерли двоє в цивільному. Таємна поліція, не інакше.

— Що це означає, пане Варго? — суворо запитав Калюжний.

Замість нього заговорив офіцер, не зважаючи на обуреного регента.

— Прошу всіх присутніх тут русинів залишити залу й пройти для розмови, — голосно промовив він. — Решта може лишатися й продовжити.

Перша думка, яка майнула в мене, — листівки. Їх знайшли на горищі, склали простеньке рівняння й тепер почнуть мордувати допитами, вираховуючи причетних. Я стояв поруч із Дорошем, зиркнув на нього й прочитав у його очах те саме. Зенко вже ставав мені за спину, інстинкт гнав шукати хоч якогось захисту. Червоний же виструнчився, стиснув кулаки, погляд не віщував нічого втішного.

— Повторюю: русинам залишити аудиторію. То є наказ, — підвищив голос офіцер.

Кілька ліцеїстів несміливо, поволі, але все ж почали проштовхуватися до виходу. Серед поляків пробіг легенький смішок. Дорош обсмикнув піджак.

Аж раптом наперед виступив Мар’ян Калюжний.

— Перепрошую пана офіцера, — відчеканив він. — Ви не володієте повними відомостями. Запитайте пана куратора, і він підтвердить: я так само є русином.

— Ви — приклад українця, якому дозволили служити в польському ліцеї через певні заслуги перед республікою, — кинув офіцер. — До вас нема жодних претензій і запитань. Можете лишатися й продовжувати.

— Заслуги? Перед республікою? — вибухнув Калюжний, стукнувши палицею об підлогу. — Так, у серпні двадцятого, лише — лише, панове! — вісімнадцять років тому я напевне заслужив. Коли українське і польське військо разом зупиняли червоних, не дали їм піти через Замостя на Варшаву! Аби Дієвої армії УНР не було під Львовом та Замостям[11], якби ми не підставили генералу Галлеру[12] плече, більшовики б прорвалися, бо мали дурну силу й славні нею досі!

— Пане регенте... — Куратор став між ним та офіцером, розкинувши руки, мов крила, наче це могло вже щось зупинити.

— Так, пане Варго! Так, я, Мар’ян Калюжний, був хорунжим української армії! — вигукнув той. — Але нас, кілька тисяч вояків, інтернували до Польщі! Гаразд, я став сумлінним громадянином! Настільки сумлінним, що мені, русинові, ні, панове — українцеві! — дозволили служити тут, у польському ліцеї! Мій фронтовий друг, хорунжий Юліан Кравчук, такої честі вдостоєний не був! Ми довго сперечалися з ним, навіть посварилися