Читати книгу - "Чортівка на виданні, Крістіна Логоша"

Але діватися нікуди, хоча, можливо, це не така вже й погана ідея. Я вибрала темно-синє плаття з глибоким декольте, розшите срібною ниткою. Камеристка зачесала локони, оголивши тонку шию, на яку спадали два самотні пасма. Образ вийшов красивим і пікантним. Щось середнє між відвертим несмаком і карколомної красою.

Внизу мене вже чекали компаньйонки: Даніель в закритій сукні під горло та в пшеничній перуці, з мушкою над верхньою губою. І Сардинія в стриманій зеленій сукні, яка вигідно підкреслювала колір її волосся. Я навіть позаздрила – їй ця сукня шла більше, ніж мені. Ми вийшли на вулицю і по дорозі, спустилися до пірсу. Благо страйк закінчився, і до палацу можна дістатися на гондолі. Скелет присвиснув, побачивши трьох красунь, які сідали в його транспорт. А я в черговий раз переконалася, що недарма найняла в прислугу звичайних людей. Нехай скелети і обходяться набагато дешевше, але їх вічні страйку і відсутності такту пригнічують.

Маневруючи по звивистих каналами, ми допливли до пірсу біля центральної площі. Як я і передбачала, пришвартуватися було ніде – ні одного вільного місця. Але гондольєрові вдалося нас висадити не беріг, дивом не впустивши воду.

– А чому так багато човнів? Коли ми прогулювалися раніше їх стільки не було.

– Сьогодні четвер. Щочетверга палац відкритий для візитів. А з урахуванням оголошеного відбору наречених, напевно кожна повнолітня дівчина вирішила скористатися цим правом.

– Так значить зараз принц і вибере кандидаток? – Не вгамовувалася Сардинія.

– Ні-ні, дорога. Швидше за все, буде урочисте свято, на якому їх оголосять, – пояснив Даніель.

– Тоді навіщо ми йдемо до палацу зараз?

– Щоб показати себе, – промовив брат.

– Щоб налякати конкуренток, – поправила його я.

Від мого грізного тону русалка замовкла і більше не задавала питань. Ляскаючи віями, вона оглядала все навколо, змушуючи мене підганяти її. А задивитися було на що: пройшовши головні коміри, ми опинилися в саду з екзотичними птахами і різнокольоровими клумбами повзучих квітів. На зеленому газоні росли-скульптури в формі стартуй: образи диких тварин, величезні фігури людей і навіть копія головного палацу, в яку можна увійти. Піднявшись по білих мармурових сходинками, ми опинялися перед керуючим. Він чемно поцікавився про мету нашого візиту і попросив зачекати. З головного залу нас проводили в зал перед приймальнею принца, і я зрозуміла, де вся ті люди, яких привезли гондольєри.

– Мабуть, не одні ми вирішили відвідати принца Монті, – зауважила Елла, оглядаючи сотні одягнених дев різного віку і статусу: здавалося, тут все діви, починаю від скелета торговки рибою, закінчуючи напудреними феями – наближених Хрещеною Феї.

– Такими темпами ми до ночі до принцу не потрапимо. Він приймає в інші дні? – запитала Сардинія.

– Таких, як ми – тільки по четвергах.

– Начаклую що-небудь. Нехай все розбіжаться, а ми потрапимо всередину, – запропонував брат.

Я стала думати, що таке створити. Магія, яку мені давали вила для здійснення мрій, дуже потужна, але використовувати її я можу лише в робочих цілях. Невеликі магічні фокуси роблю і без них. Але я впевнена, що навіть якщо палац почне провалюватися під землю, жодна з претенденток не зійде зі свого місця. Місце! Мене осяяла ідея.

– Ходімо, здається, я придумала, – шепнула тихесенько супутницям і повела їх назад до виходу.

Ми завернули за кут, проминули головний вхід і пішли вглиб палацу. Керуючого тут не було, а самотні стражники з мушкетами у червоних фраках вже звикли до відвідувачів. Я дивилася по сторонам, намагаючись визначити, в якій частині замку ми знаходимося.

– Що ти робиш? – запитав брат.

– Шукаю загальну стіну, щоб зробити прохід до приймальної принца.

– Ти думаєш, це гарна ідея? Ось так ввалитися? – критикував мене родич.

– Розумна така, тоді сама що-небудь запропонуй, – я обернулася до Даніеля.

Він завмер і з кам'яним обличчям витріщався за мою спину – його явно налякало те, що він там бачив.

– Міледі де В’єр, – пролунав дратівливий голос Себастьяна, – яка приємна зустріч. Не чекав вас тут побачити.

Відьмак в святковому жакеті, з ідеально покладеної зачіскою і самовдоволеної посмішкою розглядав мій наряд. Його погляд опустився в виріз сукні.

– Містер Брієр... Якщо ви піднімете свій погляд до мого обличчя, то зрозумієте, що я не так вже й рада нашій зустрічі.

– Хтозна, хтозна... Що ж вас привело сюди, і що це за юна діва в вашій компанії?

Він галантно поцілував руку Сардинії. Русалка почервоніла і зніяковіло заторохтіла:

– Я – Сардинія. Ми прийшли провідати принца Монті, але там така черга.

– Так давайте я вас проведу до нього, – запропонував Себастьяна, підкуповуючи русалку своєю добротою.

– Мені тільки треба забрати один лист в кабінеті, і я зможу влаштувати вашу зустріч.

– Було б здорово, – погодилася бездушна перш, ніж я встигла відмовитися.

– Ідіть до зали, а я вас знайду.

Русалка стала сипати подяки. Я мовчала – не могла повірити в щедрий жест від настільки мерзенної людини.

– Міледі Мізріель, а ви не скласте мені компанію? Мені здається, якщо я буду не один, то документи знайдуться в два рази швидше.

Я була права – проноза, підлабузник і негідник. Але я не боюся залишитися з ним наодинці – нехай він мене боїться.

– Якщо це допоможе моїй супутниці потрапити без черги, я, так і бути, складу вам компанію.

Я обхопила запропонований ним лікоть, і ми пішли по коридору. Йшли в тиші, я розглядала палац, намагаючись не помічати, як Себастьян поглядає на мене. Дуже сильно хотілося його стукнути, щоб стерти з лиця задоволену посмішку. Нарешті, ми зупинилися біля високих дубових дверей, покритої товстим шаром лаку. Він галантно відчинив їх, пропускаючи мене вперед.

Я не стрималася від кілків репліки:

– Несподівано. Не думала, що відьмак його величності тримає в своєму кабінеті ліжко, – іронізувала я, розглядаючи кімнату.