Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Даремно Марічка переймалася. Свіжі вареники, щедро змащені смаженими з цибулею шкварками, щезали швидше, ніж вона встигала заварити. От уже третій полумисок ставила молодиця на стіл, а Нестор і не думав зменшувати темп. Вимахував ложкою, як вітряк крилами. Пухкенькі вареники, наче за власним бажанням, плигали у мисочку зі сметаною, оберталися в ній на всі боки, а потім щезали в роті, лишаючи масний слід на русявих вусах. Видать, добряче зголоднів козак у довгій дорозі, тим паче — за домашньою стравою. Тож наминав, аж за вухами лящало. І, поглядаючи на нього, молодиці робилося в грудях тепло і млосно. Бо що може більше порадувати господиню, похвалити її уміння, як не добрий чоловічий апетит, ще й такий наглядний.
— Уфф… Оце я собі догодив… — промовив Нестор, ликнувши мабуть із пів сотні вареників. Обтер долонею вуса і важко відкинувся плечима на стіну, послаблюючи пояс. — Змилосердься, господинько. Їй бо, лусну… А спинитися не в силі. Так смачно, що спасу нема.
— Ще б пак, — посміхнулася молодиця. — З морозу кожна страва, як поголос селом йде.
— Е, ні… — не погодився козак. — Тим кулешем, що наш кашовар часом до столу подає, і вовк взимку погордує. А твої вареники, то справжній марципан. Самі в роті тануть. Навіть жувати не треба. Знай — ковтай, мов бузько жа... — зметикував, що порівняння не вельми вдале, збився і завершив голосним: — Дякую…
— На здоров’я… Добре, коли в хаті є кому їсти. Бо я вже й не знала, що робити з усім тим добром… Хоч свиней годуй, — простодушно відказала Марічка. А мо’ й навмисне віддячила. У жінок завше так. Важливе повз вуха пустять, а на дурну обмовку образяться і дмуться, як миша на крупу.
Якусь мить дивилися одне на одного, а тоді, не змовляючись, зайшлися реготом.
— Так мене ще ніхто не шанував… — регочучи, промовив Нестор. — Ні, курінний, бувало, під гарячу руку, по різному називав, але до свиней не рівняв…
— Я ж не те мала на увазі… — виправдовувалася молодиця. Проте в очах бісики плигали.
— Забудь, — махнув рукою козак. — Жартую… За такий частунок, то хоч ким обізви, не ображуся. Слова поперек не скажу.
— Та годі тобі збиткуватися… — геть знітилася Марічка, вже й не рада, що бовкнула..
— Все, все… Посміялися і забули, — згідно кивнув Нестор, виймаючи люльку. Хотів було встромити її в рота, але згадав, що в хаті, а не надворі, і запитально глянув на господиню.
— Смали, — зрозуміла та його погляд. — Хаті дрібка чоловічого духу не завадить…
«І руки теж…», — подумав поки прикурював, обводячи поглядом світлицю.
Онде полиця біля груби похилилася на один бік; лиштва навколо вікна відстала; кут печі облетів, — недавно білили просто по каменю, навіть глиною не загладили. Та й ковбиця* (*широка дощечка, що слугувала ніжкою) лави, на якій він сидить, так розхиталася, що як би не була заперта в кут, то може і впала б.
Але не сказав нічого. Навіщо душу ятрити? І без його слів молодиці не солодко. Скільки їй? Либонь, і двадцяти немає, а вже вдовицею вік коротати мусить. Мине ще трохи часу і згасне блиск в очах, збліднуть гарячі, налиті соком уста, згорбиться стан… і ще одна квітка зів’яне до часу, не зігріта щастям, не цілована. Трикляті бусурмани.
Нестор стріпнув чубом, відганяючи з-перед очей гірке видиво, і густо пихкнув густим, ароматним димом.
— А що у тебе за цікавість така до наших місць? — запитала згодом Марічка, коли тиша в хаті зробилася надто тривкою. — Якщо не таємниця, звісно…
— Землі шмат побратим мені тут заповів, — відказав Нестор.
— Поруч з хутором? — здивувалася молодиця. — Тут навколо землі Чигиринського полку, але щоб були чиєюсь власністю, того не чула. Місцем, часом, не помилився?
— Начебто ні, — потис плечима Нестор. — Писар на мапі показав. А ну, стривай… Отой пагорб, що неподалік бовваніє, як зветься? Татарська могила?
— Так.
— А позад неї Степанова балка?
— Вона… — знову підтвердила Марічка, а тоді промовила задумливо і з цікавістю в голосі. — Овва… Чи не про Чортів млин мова часом?
— Того не відаю, — відказав запорожець. — Але про млин побратим згадував. Тож, цілком ймовірно.
— Гм… Хорошого ж ти побратима собі вибрав, козаче… — дещо осудливо проказала молодиця.
— Не знаю, чим він вам усім так допік, — насупився Нестор, — але козаком Максим Твердохліб був добрим. Хоробрий воїн і вірний товариш. Тож, як не маєш що конкретного сказати, краще не займай його імені.
— А так, — дещо вибачливо проказала Марічка. — Справді, не гоже людину за очі ганити. Тим паче, покійника. Історія їхнього роду, вірніше — Зарічних Твердохлібів, давня і непевна. Правди достеменно ніхто не знає. Хоча поголос гучний пішов. Ще б пак — за одну ніч три мерця і один утікач. Звісно, що люди на нього подумали. Не був би винуватий — не втікав би з рідної хати, навіть не похоронивши рідних.
— Може й так, — уже розважливіше відказав козак, розуміючи, що хто-хто, а молодиця до того усього геть жодного відношення не має. Повторює, що чула і не більше. — Однак, скажу ще раз: Максим був козаком добрим, а товаришем вірним. Не раз в бою один одному спину захищали. І ще хто знає, кому та стріла призначалася, що він грудьми піймав, у тім — останнім бою. Може, я мав у землі лежати, а не він.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан», після закриття браузера.