Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

– Фотосесія для татка...– промовила вона флегматично, у відповідь на ошерешений погляд Аліка.

Коли амбали нафоткалися, один з них звернувся, до Аліка

– Одягайся, козел, поїдеш з нами!

– Що? – Алік наче не зрозумів значення сказанного.

– Ти хоч знаєш, придурку, чию дочку ти зараз збирався осідлати?

Алік похолодів… Так от звідки йому знайоме це прізвище – Кушнір… Він стільки разів бачив це прізвище на постерах, чув у рекламних роликах міськради… Йому захотілося зникнути, розчинитися в повітрі, забути назавжди, як страшний сон цю дівчину… Але дзуськи… Ось вона – безсоромно розляглася поруч, а два кремезні хлопці по-вовчому дивляться на нього…

– Та вона ж сама…– почав було з дитячою безпосередністю Алік.

– Стули пельку, козел! Ти будеш вдягатись, чи так збираєшся йти? – гаркнув хлопець на Аліка, а потім звернувся до Соні,– І ви, Софія Аркадіївна, давайте, вдягайтеся – тут не жарко…

Алік доволі швидко одягся, схопив свій портфель і притулив його до грудей.

– Нікуди я з вами не піду!,– раптом випалив він,– Зрозуміли? Не-пі-ду! А якщо хоч пальцем зачепите мене, я тут такий галас здійму!

– Я так і думав…– сказав один з хлопців, й кивнув головою другому. Той спритно підскочив до Аліка,  охопив його руками мов колоду, а його напарник засліпив Аліку рота шматком сріблястого армованого скотчу, потім він дістав з-під поли гумового кийка й від щирого серця зарядив ним Алікові по дупі.

Алік застогнав і вигнувся від болю. В цей момент хлопець побачив в Аліковій кишені смартфон і спритно, без пояснень відібрав його.

– Ну, придурку, ідеш? Чи ще раз тебе шваркнути?

Алік швидко-швидко закивав головою, показуючи повну бойову готовність. “Вони не зможуть так мене звідси вивести – охорона їх обов’язково зупинить!”

Ніби прочитавши його думки, хлопець, що стояв праворуч від Аліка висипав на ліжко з чорного поліетиленового мішка, який вони вочевидь принесли із собою, дідморозівськи лахи: довгий червоний кафтан, шапку, рукавиці, мішок і бороду.

– Одягай це, а свою куртку й портфель кинь у той червоний мішок! – закомандував хлопець. І Аліку не залишалося нічого, крім як підкоритися. 

За хвилину посеред номера стояв справжній Дід мороз із мішком та ошатною білою бородою, яка геть сховала під собою сріблястий скотч на роті.

– Красава!– весело оцінив зовнішній вигляд Аліка хлопець, що стояв ліворуч, – Ну ж бо, ходімо. І без дурощів – кийок у мене напоготові!

Хлопці пропустили вперед Соню, а сами пішли по боках від Аліка-дідамороза.

В холі ніхто не звернув на них жодної уваги – на дворі ж двадцять восьме грудня. Вони вийшли на вулицю, обійшли готель, і зупинилися біля великого чорного “ескалейда”, припаркованого за ялинками. Хлопці відкрили багажник і хутко запхали туди Аліка разом із мішком, а самі, разом із Сонею, всілися у салон. Машина рушила.

Алік загубився у часі й просторі. Йому здавалося, буцім вони їдуть вже цілу вічність. Єдине, що втішало Аліка – у “ескалейда” був величезний багажник, а значить він не мав задихнутися. Щоправда там було доволі холодно, але якраз тоді, коли Алік почав стукати зубами від холоду, машина зупинилася й багажник відчинили. Алік рачки виліз на волю, мружачись від яскравого денного світла. Машина стояла біля чорного ходу великого триповерхового особняка, оточеного височенним глухим парканом, за яким мовчазно зеленів сосновий ліс.

Довго роздивлятися по сторонах Аліку не дали, й без зайвих слів штовхнули у двері чорного ходу за якими виявилися сходи, що вели у підвальне приміщення з товстими залізними дверима й загратованим віконцем. Під стелею висіла не дуже яскрава лампочка, але і її світла Аліку вистачило, щоб від жаху в нього підігнулися ноги. Та хлопці не дали йому впасти. Вони підхопили Аліка, притулили спиною до залізної опорної колони посеред кімнати, а руки завели за колону й зв’язали. Після цього один з хлопців пішов.

Алік вже не міг впасти, і тільки з жахом дивився на жахливий інструментарій, що лежав на металевому столику прямо перед ним: скальпель, хірургічний затискач, нитки з голкою, шприц, якась ампула, гумові рукавички, вата, пляшка із дезинфектором… Все пливло перед очима, нудота підступила до горла і з очей зрадницькі покотилися сльози…

– Не рюмсай, я тобі укольчик зроблю й буде не боляче...– поплескав його по плечу хлопець, підсунувши Аліку під ноги чималий емальований таз. Потім він підтягнув ближче до стовпа високу тумбочку з білого дсп й приладив на ній до штативу свій смартфон.

–Треба зробити для шефа відеозвіт.– по діловому пояснив він.

В цей момент на дворі спрацювала сигналізація, а потім чоловічий голос почав кликати когось по-імені: “Руслан! Руслан!” Мабуть Русланом звали хлопця, який порався біля Аліка, бо він незадоволено вилаявся, і побіг сходами нагору.

Алік напружив усі свої м’язи, в надії відчути бодай якесь місце, де мотузки зав’язані не дуже міцно, і з радістю зрозумів, що доклавши зусиль може витягти з мотузки одну руку. Що він і зробив. Звільненою рукою Алік зідрав ненависну бороду й скотч і потягнувся до мобільного на тумбочці. На щастя смартфон опинився якраз на відстані витягнутої руки і не був заблокований, бо камера була ввімкнута, і стояла на паузі.

Серед десятків номерів які Алік знав на пам’ять, в цей момент у нього в голові сплив номер та ім’я єдиної людини, до якої він міг звернутися, і яка дійсно могла допомогти йому у найскладнішій ситуації. Він швидко набрав знайомі цифри й нажав виклик. Довго ніхто не брав трубку, але нарешті він почув на тому кінці такий рідний і рятівний голос:

– Слухаю вас…

– Кіра!!! Кіра!!! – заверещав він у слухавку,–  Допоможи мені, Кіра!!!