Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В понеділок Кіра, як і обіцяла Сергію, приїхала в свій харківський офіс, але не на десяту, а о пів на десяту – вона збиралася перекинутися парою слів із директоркою, Валентиною Дмитрівною, з приводу нового зама.
У приймальні її радо зустріла гарно прикрашена ялиночка і секретарка Аліна, яка трохи відрізнялася від своєї київської колеги Альони лише кольором волосся – нічого не скажеш, Кіра пильно стежила за підбором кадрів.
Аліна, так само як і Альона, задом втиснулася в кабінет з тацею на якій парувала кава із молоком. Кіра посміхнулася. Валентина Дмитрівна перехопила її погляд і теж посміхнулася. Директорка була жінкою в тілі, але не зовсім безформенною, а скоріше навпаки, і на років п'ять старшою за Кіру. Її волосся було закручено на голові у високу, немов башта, старомодну зачіску. Таким само був макіяж – яскравий і старомодний: з належними віями, блакитними тінями ненатуральними рум'янами і товстим шаром пудри. З Кірою вони були на “ти”, і цілком могли здатися подружками. Проте, це була певною міри ілюзія, бо субординація на Кіриному підприємстві була вище, ніж будь-які приятельські відносини.
– Отже, Дмитрівна, – Кіра дістала цигарку й запропонувала директорці теж пригоститися з її пачки,– придивилася я тобі класного зама. Не хлопець – вогонь!
– Ой, Кіро, дай я тебе обійму!
Директора зіскочила з крісла і в обхід стола затупотіла до Кіри. Вони обійнялися. Коли директорка розчепила обійми, плечі Кіри виявилися присипаними пудрою. Дмитрівна протупотіла на місце й обидві жінки закурили.
– Не дуже радуйся, хлопець цей – мій зять.
– А що…
– Майбутній зять.– виправилася Кіра,– Але ми це виправимо менш ніж за місяць.
– А чого така спішка? – зробила наївний вигляд Дмитрівна,– Дочекалися б літа – фрукти, зелінь, в платті покрасуватися на вулиці можна…
– Дай боже, щоб плаття, яке ми сьогодні купимо, через місяць ще сходилося…
– Аааа…– із розумінням протягнула Дмитрівна, й ще більше оживилася,– А хто він, цей твій зятьок? Це мені як суспільне навантаження, чи дійсно він щось петрає?
– Звісно ж петрає! У мене тут не богадільня… Він у мене в Києві комерційним директором навіть був!
– А чого ж ти його собі в Києві не залишила?– директорка хитро примружила одне око й підняла брів.
– Багато про себе уявив… – Кіра значуще подивилася на Дмитрівну і зобразивши пальцями “ножиці”, додала,– Довелося йому крильця підрізати й розжалувати у зятьки…
Обидві зареготали.
– Ти, Кіра, крута, як завжди – раз-два і у зятьки. Виходить, ти доньці його сплавила?
Кіра хмикнула:
– А чого ж добру пропадати? Та ти побачиш – сама зрозумієш. Та й фахівець він хвацький… В нього своя фірма в Донецьку була. Я пробила – під сто мільйонів оборот був. Це тобі неабищо…
– Та й не кажи…
– Але за ним треба пильнувати…
– То я Аліну звільнюю?
– Та я не про те! – Кіра голосно розсміялася,– За оборудками його слідкуй. Хто зна, які в нього схеми можуть бути.
В двері постукали і в кабінет просунулася голова Аліни.
– Прийшов Сергій Курахов. Пускати?
По нерівному диханню Аліни жінки зрозуміли, що на неї гість справив неабияке враження.
– Валяй, запускай!– Валентина Дмитрівна поблажливо махнула рукою. А вже за мить двері знову відчинилися, і в кабінет увійшов Сергій. На ньому був синій костюм від “хьюго”, який ідеально сидів на його мужній фігурі. Верхній гудзик на комірі блакитної сорочки був розстібнутий і відкривав поглядам жінок міцну шию.
Він зробив кілька кроків і зупинився посеред кабінету:
– Доброго дня!
– Доброго! – майже хором озвалися обидві жінки.
Кіра трохи від'їхала на кріслі від стола і зробила широкий жест в бік гостя:
– Знайомтеся, Валентина Дмитрівна, це – Сергій Курахов, спеціаліст з логістики і за сумісництвом мій майбутній зять. Отож, прошу любити, але не балувати.
Валентина Дмитрівна розплилася у приторній посмішці:
– Дуууже приємно, Сергію… як по-батькові?
– Павлович…
Директорка вислизнула з-за столу й затупотіла до Сергія. Вона твердо, по-чоловічому, потисла йому руку.
– Дуже приємно, Сергію Павловичу, Кіра Леонідівна мені вас тут відрекомендувала вже, тож я впевнена, що ми з вами зпрацюємося.
– Тож співбесіди не буде?– трохи розчаровано запитав Сергій.
– Ні, я вже знаю твій рівень, і в курс справ тобі входити не треба. Отже, ти можеш прямо зараз братися до роботи. Валентина Дмитрівна покаже тобі робоче місце, а можливо й виділить і кабінет – все залежить від того, наскільки ти їй пристанеш до душі.
– Зараз підете у відділ кадрів і напишете заяву.– Валентина Дмитрівна поплескала Сергія по плечу, – Попросіть секретарку, щоб вона показала, де у нас кадри.
Сергій вийшов. Жінки переглянулися. Валентина Дмитрівна підняла вгору великий палець:
– Хлопець – во! Ставлю лайк.
Кіра криво посміхнулася:
– Не забувай, що я тобі сказала – пильнувати! Ну, бувай, мені зараз до дочки в лікарню треба. Заберу її покататись. Треба сукню вибрати, ресторан…
– Карина на зберіганні?– трохи стурбовано запитала директорка.
– Так. Але з нею все буде гаразд.
– А на Новий рік її з лікарні відпустять?
– Не знаю… як на мене – нехай в лікарні побуде. Нам зараз дитину народити, весілля відбути… а Новий рік – то кожен рік буває…
– Ну, як знаєш. У будь-якому разі – щасти тобі!
Жінки обійнялися, і Кіра вийшла з кабінету. Вона повільно йшла коридорами офісу, роздивляючись навкруги хазяйським оком: все тут – плід копіткої праці Кіри та її батька… “А все починалося лише з кількох стареньких вагонів…”
У сумочці зателенькав телефон. Кіра не поспішаючи озирнулася у пошуках затишного місця для розмови. Вона заглянула у одні двері, у інші – скрізь працювали люди. Нарешті вона зайшла у невеликий, але абсолютно порожній конференц зал, пройшла у найвіддаленіший куток, всілася в крісло й витягла телефон::
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна», після закриття браузера.