Читати книгу - "Королева Сонька, Ірина Звонок"

  - Завтра розкажеш. Зараз мені холодно. І вже час спати.

  - То лягай у ліжко, а я ляжу поруч. Зігрію тебе, – реготнув він.

  - Дурень. Йди, зігрівай Василинку.

  - До Василинки мені тепер не можна. Вона відтепер – майже королівська наречена. Якщо тепер нас застануть разом, то відрублять голови. Обом.

  Сонька тим часом спромоглася просочитися в опочивальню, але Іван Баба не дав їй зачинитися усередині. Просунув ногу у шпаринку дверей.

  - Ти ж не хочеш зчиняти шум? Правда, Сонько? Бо інакше про тебе погано подумають.

  - Чого тобі треба від мене.

  - Нічого. Просто поговорити, – запевнив Іван Баба.

  - Кажи, що хочеш, та йди собі.

  - Впусти мене в опочивальню. Так краще для тебе. Щоб ніхто нас не почув, не побачив і не запідозрив поганого.

Сонька замислилася.

  - Не впущу. Бо тоді тебе й не виженеш.

  - Впусти, кажу, – княжич надавив на двері.

  Соньці довелося з усієї сили підперти двері плечем, щоб він не увірвався у кімнату.

  Іван Баба раптом змінився. Його голос став солодким, як мед.

  - Впусти мене, Сонько. Клянуся, я не зроблю тобі нічого поганого. Вір мені.

  Він вмовляв її кілька хвилин, які здалися вічністю знесиленій дівчині. Адже їй було лише шістнадцять років, а він, міцний та хоробрий юнак, був солдатом з війська князя Вітовта, який не тримав біля себе слабаків.

  Сонині руки тремтіли. Нарешті вона не витримала. Іван Баба проліз у опочивальню, наче ящірка у щілину між камінням, і зачинив за собою двері.  

  - Ось бачиш, нічого страшного не сталося, – посміхнувся він.

Посмішка вийшла кривою та хижою. Соня позадкувала до ліжка.

  - Мені холодно, – поскаржилася вона.

  І справді, дівчина тремтіла. Але від холоду чи від хвилювання – було важко зрозуміти. Іван Баба кинув погляд на її босі ноги.

  - Лягай у ліжко. Не бійся, я тебе не буду чіпати.

  Сонька стрибнула у ліжко і накрилася ковдрою по саме підборіддя. Сірі очі дівчини блищали, підозріло дивлячись на Бабу. Він присів на ліжко біля її ніг. Чужий, дорослий, майже незнайомий після кількох років відсутності, що змінили його зовнішність.

  - Що ти хотів мені розповісти? – пригадала вона.

  - А, так! Я чув, як король Ягайло розмовляв з князем Вітовтом. «Я втомився жити один, – сказав він, гірко зітхаючи. – Три жінки було у мене: дві полячки і одна німкеня.  Може, варто одружитися тепер з русинкою?»

  - Це король казав про Василинку? – посумнішала дівчина.

  - Про неї. А ти хотіла б, щоб король захотів одружитися з тобою? – зареготав він.

Сонька образилася:

  - Хіба я гірша за неї?

  - Гірша? – задумався Іван Баба. – Та ні. Скоріше, інакша. Як тобі краще пояснити? Василинка – як вода. М’яка, спокійна. У який сосуд її наллєш, таку форму вона й матиме. А ти – як вогонь. Тебе краще не чіпати, бо так обпечеш, що й шкіра злізе.

  - Тоді йди до Василинки, якщо вона краща за мене.

  - Найкраща та жінка, яка схожа на землю. Бо вона надійна, незмінна, всіх годує та підтримує.

  - Де ти набрався таких дурниць?

  - З розумних книг, яких ти не читала. 

  - Ти звідки знаєш, що я читала, а що ні?

  - Так я тебе не часто бачив за книгами!

  - У замку твого батька мало книг. Не те, що у Києві, у ченців Печерського монастиря.

  - Бачиш, яка ти гостра на язик. Тому король і вибере Василинку, а не тебе.

  - Король нічого не знає про мій язик. Він навіть не розмовляв зі мною. Він навіть з Василинкою не розмовляв. Тільки дивився на неї.

  - Тоді я розумію його вибір. Василинка така вродлива, що від неї неможливо відвести погляд.

  - А я хіба погана? – образилася Сонька.

  - Ти теж гарненька. Але твоя краса стає помітною лише після того, як очі втомляться дивитися на Василинку. 

  - Я вже тобі сказала, щоб йшов до Василинки. А ти й досі стовбичиш тут, як паганське ідолище.

Іван Баба дивився на неї так страшно, що у Соні мурашки побігли по шкірі.

  - Йди вже, – попрохала вона зміненим голосом.

  - Не піду, – хрипко промовив він.

І зненацька стрибнув у її ліжко.

  Сонька скрикнула, але він затулив їй рота грубою долонею, Схопив у обійми і почав боляче обціловувати.

  - Не брикайся, як коза, – примовляв він. – Не верещи, щоб нас не почули.

  Щоб хоч якось відбитися від нападника, Сонька вкусила юнака за губу. Іван Баба відсахнувся. Помацав губу і подивився на пальці. Розлютився: