Читати книгу - "Земля Санникова"

Поміркували, який це може бути звір, але жоден із відомих промисловцям не видавав таких звуків, і всі були спантеличені.

— А це що? — спитав Ордин, показуючи на червону цятку, схожу на зірку, яка засвітилася вдалині, усередині западини; вона то розгорялась, то майже згасала.

— Це, мабуть, вогник на дні кратера цього вулкана, який, очевидно, не зовсім згас, — засміявся Костяков.

— А чи це не багаття?

— Схоже на те. Значить, тут є люди, можливо, це зниклі онкілони? — зробив припущення Горюнов.

Знову запанувала мовчанка. Усі стежили очима за цим новим загадковим явищем у дивній западині. І ось здалеку ледь чутно долинули звуки, що нагадували барабанний дріб.

— Не інакше як бубон шамана! — заявив Горохов. — Значить, є люди й вогонь їхній.

— А якщо є люди, то має бути й спуск униз, — зауважив Горохов. — Люди не могли злетіти, як птахи, у повітря.

— Спуск міг бути, але обвалився.

Минуло ще півгодини у мовчанні, і всіх почало хилити на сон. Але тут нове явище привернуло до себе увагу. Незважаючи на місяць, що піднявся вище і яскраво світив, віддалена частина западини скоро зникла за завісою туману. Ця завіса повільно повзла на південь, і невдовзі вся западина перетворилася на величезне білувате озеро туману, який трохи хвилювався. Потім він став підніматися вище й пасмами переповзати через низьке місце південного краю, де знаходилися мандрівники.

Із півночі потягло сирим, але теплуватим вітерцем, і скоро гребінь, скелі, намет опинилися в густому тумані, крізь який було ледь видно місяць.

— Вистава скінчилася, завісу спущено й час іти! — зауважив Ордин.

— Підемо в намет якомога далі від гріха! — запропонував Горохов. — Ви собі як хочете, Матвію Івановичу, а все це мана, марево, і земля ця, і ліси, і луки, і звірі. Ось побачите, завтра прокинемося, нічого, крім снігу не буде, й нам доведеться повертатися якомога швидше.

— Добре, віщуне, завтра побачимо, — відповів Горюнов.

Лягли спати, але спали тривожно, бо собаки час від часу починали гавкати й скавчати; мабуть, учули якихось тварин, що нишпорили неподалік.

Перший день на Землі Санникова

Коли розвиднілося, туман ще не розсіявся; він був такий густий, що за п’ять кроків постать людини майже зникала у молочно-білій імлі. Навіть поблизу стоянки треба було ходити дуже обережно, щоб не впасти з кручі, яка знаходилася за кілька кроків від намету.

Доводилося чекати можливості йти далі гребенем у пошуках місця для спуску. Розвели вогонь останніми дровами, що взяли з Котельного, нагодували собак, не кваплячись поснідали.

Судячи з годинника, сонце зійшло вже понад годину тому, але туман зовсім ховав його; він, здавалося, переливався через гребінь, наче рідкий кисіль, що переповнював величезну чашу западини й стікав через вищерблений край.

— Це димить ваш вулкан, — жартував Костяков. — Він діє ночами: спочатку запалали вогні, а потім повалив дим.

— Смійтеся, смійтеся, Павле Миколайовичу, — відповів Ордин. — А все-таки ця западина — вулкан, і це відкриття не менш важливе, ніж відкриття самої Землі Санникова.

— А хіба можливі вулкани серед полярних льодів? — запитав Костяков.

— Чому ж ні! У південній полярній зоні є навіть діючі вулкани Еребус і Террор і кілька згаслих. А в Льодовитому океані ми знаходимо вулканічні породи різного віку і в Гренландії, й на Шпіцбергені, і на землі Франца-Йосифа й навіть на найближчому сусіді Землі Санникова — острові Беннетта.

— Але всі вони дуже старі.

— Не всі. А Ісландія з її грандіозною вулканічною діяльністю?

— Ну, цей вулкан переважить усі інші за своїми розмірами, — зауважив Горюнов. — Ось що змушує мене сумніватися в правильності вашої гіпотези…

— Він справді дуже великий; я гадаю, він має кілометрів двадцять у поперечному й сорок-п’ятдесят у поздовжньому напрямку.

— А які розміри найбільших кратерів, відомих на Землі?

— Наскільки пам’ятаю, кратер Мауна-Лоа на Гавайських островах має близько чотирьох кілометрів, а Гунунг-Тенгер на Яві — трохи менше шести кілометрів у діаметрі.

— От бачите! Цьому в акурат треба бути на Місяці, а не на Землі, — зауважив Костяков.

— На Місяці він був би найзвичайнісіньким, тому що там є кратери в шістдесят, вісімдесят, сто й більше кілометрів у діаметрі; наприклад, кратер Птоломея має сто шістдесят один кілометр, Лянгрепус — сто п’ятдесят вісім, а в сімдесят-дев’яносто кілометрів є більше десятка. Усього ж на Місяці налічують близько тридцяти тисяч кратерів.

— Мабуть, красиве видовище являв собою Місяць, коли всі вони діяли!

Поки наші мандрівники розмовляли про Місяць, сонце робило свою справу — і туман швидко почав рідшати, піднімаючись угору й перетворюючись на тонкі плівки, що поступово танули в повітрі. Скоро гребінь настільки розчистився, що можна було вирушити в путь, хоч западина була ще як молочно-біле море, поверхня якого повільно колихалася. Пішли далі, уже на захід, як вигинався гребінь, що продовжував знижуватися. Нарешті, незадовго до полудня, дійшли до найнижчого місця, за яким чітко було видно нове підвищення.

— Якщо тут немає спуску, то доведеться шукати його далеко на північному кінці западини, — заявив Горюнов.

— Це буде дуже сумно, — зауважив Ордин, — бо дров у нас немає, а корму для собак вистачить днів на три, не більше.

Підійшли до краю урвища, щоб оглянути його уважніше. Барометр показував тільки сто двадцять метрів над рівнем моря, і можна було сподіватися, що за допомогою мотузок удасться спуститися з уступу на уступ.

— От вам і спуск! — вигукнув Горюнов, показуючи праворуч. Усі глянули туди. Там тягнувся від гребеня вглиб западини довгий сніговий схил, величезний замет, нанесений сніговіями, що накидали снігу з боку моря через найнижче місце гребеня й відкладали його під захистом урвища. Він спускався досить стрімко у вигляді двоскатного даху із широким коником, піднімаючись до самого краю урвища; праворуч і ліворуч від нього видно було ще подібні замети, але вони не сягали вже гребеня, який підвищувався, тож тільки він один давав можливість спуску. Спробували щільність снігу — вона виявилася цілком достатньою: нога заглиблювалася тільки на чотири-п’ять сантиметрів.

Оскільки ухил сягав 40°, нарти не можна було спускати із запряжкою. Відстебнули собак, дістали мотузки та, прив’язавши їх по дві до кожних нарт, почали спускатися, притримуючи нарти вдвох. Поки двоє нарт спускалися, Костяков залишився нагорі з третіми нартами та з собаками. Коли Горохов і Нікіфоров піднялися назад, Костяков повів усі три запряги собак униз: пустити їх самих було небезпечно, бо вони могли вмить захопитися погонею за якоюсь дичиною. Але вести тридцять собак униз по схилу — нелегке завдання; побачивши внизу нарти