Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"

— А може, й навмисне, — озвалась Інна.

Я не заперечував.

Штори на обох вікнах спальні були розсунені й кімнату щедро заливало денне світло. Ми підійшли до одного з вікон і навстіж одчинили віконниці. В обличчя війнуло свіже, сповнене квіткового аромату повітря.

Наскільки міг, я висунувся з вікна й роззирнувся довкола. Будинок, у якому ми опинилися, стояв на пагорбі з пологими схилами, оточений невисоким кам’яним муром — швидше декоративним, аніж призначеним для захисту. Судячи з усього, будинок був двоповерховий, і наша кімната знаходилась на горішньому поверсі. Між будинком та муром розкинувся пишний квітник, а далі, попереду й справа, куди лишень сягало око, простяглась неозора рівнина, всуціль поросла буйними степовими травами, без єдиного деревцятка, тільки подекуди виднілися невисокі кущі. Зліва, віддалік, починався лісостеп, що поступово густішав, непомітно переходячи в ліс.

Небо над нами було чисте, блякло-синє, майже безхмарне, лише ген над обрієм зависла одна-єдина хмаринка.

— Гарний краєвид, — спокійно промовила Інна. — Але нічого незвичайного, нічого неземного. І пора року відповідна — кінець літа, початок осені. Якщо це інший світ, то він брат-близнюк нашого. Можна подумати, що ми перенеслись на твій рідний південь.

Я з сумнівом похитав головою:

— На півдні нема таких лісів.

— Зате є такі степи. Втім, я пев… — Інна змовкла на півслові й швидко повернулася до дверей.

„Поблизу хтось є, — сказала вона подумки. — Він прямує до нас“.

„Це людина“, — додав я впевнено, й гадки не маючи, звідки мені це відомо. Просто відчув, що з іншого боку до дверей підходить людина. І навіть не одна, а…

„Двоє людей“, — уточнила Інна.

„Атож, двоє. Одне з них — дитина“.

„Певніше, підліток… Але ж чудасія, Владику! Далебі, не віриться, що зовсім недавно ми й не здогадувалися про наші здібності. Ніби хтось навів на нас чари“.

„Можливо, це Леопольд, — припустив я. — Іншого пояснення не бачу“.

„Але навіщо він це зробив?“

„Хтозна. Шляхи котів незбагненні“.

„Особливо балакучих котів, — з цими словами Інна відійшла від вікна. — Люди вже поруч… Ой! Я ж не одягнена“.

„Невелика біда, — відповів я. — Твоя сорочка цілком зійде за домашню сукню“.

(Оскільки дзеркала поблизу не було, я показав їй, як вона виглядає збоку.) „Гадаю, досить пристойно“.

„Атож, непогано, — погодилась Інна. — Просто я судила по тобі“. — І вона передала моє зображення.

„Хай йому чорт! — вилаявся я. — Вигляд у мене справді непрезентабельний. Надто вже домашній. Не зайве було б щось накинути… Ага!“

Я поспіхом підійшов до каміна і зняв з оленячих рогів халат.

„Роги у спальні! — подумки розсміялась Інна. — Дуже символічно!“

„На що ти натякаєш?“

Не знаю, чи це була її ініціатива, чи то спрацювала моя бурхлива уява, але факт, що тієї ж миті перед моїм внутрішнім зором постала вельми неприваблива картина: я власною персоною з розлогими рогами на голові.

„Ну-ну, тільки спробуй!“ (У правій руці мене-рогоносця з’явилася „кішка-семихвістка“[6], і я погрозливо завертів нею, що аж у повітрі засвистіло.)

„Тиран! Рабовласник!“ — обурилась Інна.

„Аж ніяк, дорогенька. Я лише переконаний прихильник моногамії“.

„Та невже?!“ — глузливо відповіла дружина.

„Ні, справді, — наполягав я. — Відтоді, як ми разом, мені й на думку не спадало стрибнути в гречку“.

„Охоче вірю. Бо знаю, що тобі пощастило — ти зустрів мене…“

„Мою принцесу…“

„Атож. А якби не зустрів? Якби одружився з іншою?“

„Ну… не знаю. Чесне слово, Інночко, я навіть не уявляю, як би жив з іншою жінкою. Це… це було б жахливо!“

Інна лагідно всміхнулася мені:

„Я теж кохаю тебе, Владику. Я така щаслива, що ми знайшли одне одного в цьому великому світі“.

Я ніжно обійняв дружину й тільки-но зібрався поцілувати її, аж це пролунав тихий, можна сказати, делікатний стукіт у двері. Я хотів гукнути: „Хвилинку“, але Інна випередила мене.

— Whoel! — сказала вона вголос, а вже подумки зачудовано додала: „Владику, це ж означає „зачекайте!“

„І справді“, — сказав я, поспіхом натягуючи халат.

„Але звідки ми знаємо?“

„Спитай у Леопольда. Знаємо, і квит“.

„Дивина та й годі… — Інна зітхнула. — Та ну його до дідька! Останнім часом з нами стільки відбувається, що просто не встигаєш всіх див помічати, не те, щоб замислюватись над ними. Аніж даремно ламати голову, краще давай знайомитися з тутешніми мешканцями“. І вголос промовила:

— Kommez, — що означало „заходьте“.

Двері відчинились, і до спальні ввійшла опасиста літня жінка, одягнена як акторка, що грає роль служниці в історичному фільмі про часи середньовіччя. Але трималася вона цілком невимушено, без натяку на якусь гру; з першого ж погляду було зрозуміло, що це вбрання (може, не завжди таке новеньке й охайне, як оце зараз) — її повсякденна одіж, і ніяка вона не акторка в ролі служниці, а справжнісінька служниця.

Жінку супроводжував гарненький хлопчик років чотирнадцяти, одягнений як паж, і, найпевніше, він справді був паж. Його збентеження почасти пояснювалося нашою присутністю, та, мабуть, ще й тим, що він звик до простішого вбрання і в цих святкових шатах почувався скуто й незатишно.

Жінка тримала в руках тацю зі столовим прибором на дві персони, кількома продовгувастими блюдцями з різними закусками, а також укритою пилом закоркованою пляшкою.

— Раді вітати панство в Кер-Маґні, — сказала служниця, шанобливо схиляючи голову; хлопець мовчки вклонився. — Просимо вас до столу покуштувати наші страви.

Зверталась вона до нас якоюсь чудернацькою мовою, що ґармонійно поєднувала в собі германські, греко-романські та семітичні елементи, морфолоґічно залишаючись усе ж германською. На наш подив, ми чудово розуміли її, ба мало того, нараз я збагнув, що можу вільно розмовляти цією мовою. Я навіть знав, що вона називається коруальською, і вже ладен був засипати служницю градом запитань, але Інна вчасно стримала мене:

„Постривай, не квапся. Це буде неґречно. Нас запрошують до столу, тож найперше слід подякувати… і прийняти запрошення — я дуже зголодніла“.

„Я теж зголоднів. Ще й як!“

„Отож-бо. Сядемо за стіл, почнемо їсти і поступово зав’яжемо розмову. Будемо розпитувати, а не допитувати“.

Інна завжди була розважливою дівчиною і краще за мене знала, як належить поводитися в товаристві. Тому я одразу пристав на її пропозицію, тим більше, що вона була слушна.

— Дякуємо, — люб’язно відповіла Інна. — Ми охоче поснідаємо… Чи пообідаємо?