Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Tattoo. Читання по очах 📚 - Українською

Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

269
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Tattoo. Читання по очах" автора В'ячеслав Васильченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 112
Перейти на сторінку:
збила з ніг. Хоч він і втомлений. Зранку? Цілу ніч просиділа за компом? Чи мала інші причини для нічної втоми? Лисиця інстинктивно пошкодував, що ця причина – не він. Навіть дуже пошкодував. Аж до скреготу зубовного.

– Добрий день, – обережно почав «прибулець». – Мені потрібен капітан Онищенко О. О.

– Я вас слухаю, – сфокусувалась на «появі» блондинка. А очі таки втомлені. Не привиділося. Бідненька…

– А ви… жінка?! – полізли на лоб очі в професора. Ніби замість суворого офіцера міліції побачив гламурну сексі з маузером. Що саме збиралася на затримання крутого рецидивіста. Хоча від «сексі» в цій капітанші багато. І не помітити цього Богдан не міг. Не мав права. Як справжній чоловік. Як прихильник жіночої краси. Навіть фанат. Чи й президент фан-клубу.

«Жінка… змія, – відгукнулося в глибинах свідомості. – Жінка… змія»

– Розчарувала? – спокійно поцікавилася «старший слідчий капітан міліції Онищенко О. О.». – Ну, вибачте. Я – таки жінка. Навіть, побуду трохи нескромною, – молода жінка. І найближчого століття статі міняти не збиралася. Та й наступного теж.

– Ні, ну… просто… – почав заїкатися Богдан. – Капітан – це наче… якось… більше чоловік. А вам личило б значно крутіше – «богиня».

– Буває й інакше, – закивала «богиня». – Старший слідчий капітан міліції Онищенко Олена Олексіївна. Жіночої статі. Як бачите. Хоч як дивно. Звиняйте.

Дівчина явно налаштована дати відкоша й далі ніжно лупцювати клавіатуру. Ніби це священний ритуал. Без якого життя неможливе. У цьому невеликому кабінеті. Чи й у всій Сонячній системі.

– Бачу, – задивився на капітана в цивільному професор. – А я – журналіст газети кримінальної хроніки «Презумпція» Богдан Лисиця. З Києва. Від полковника Кодаковського.

– Від дяді Ко? – викрикнула дівчина, ледь не звівшись на ноги. І очі заграли радістю. А «прибулець» перестав бути черговим-сірим-нецікавим. Для якого заготовлено гарбуза.

– Не знаю, може… – Лисиця почувався не те що не в своїх санях. Навіть не у своєму собі. Гм… «Дядя Ко». Це ж треба…

– Я його так у дитинстві називала, – пояснила крізь усмішку капітан. – Тато все Кодаковський та Кодаковський. А мені це було дуже довгим. Вистачало лише «Ко»… Ми ж тоді в Києві жили. І тато в академії навчався. Українській академії внутрішніх справ. Яка ще недавно була КВШ[38].

– Тоді точно від нього, – і собі усміхнувся професор. Йому сподобалося таке «дитяче» прізвисько Трева. – Від дяді Ко.

«Приїду до дяді Ко, – подумав Богдан, – закокаю».

– Чимось можу допомогти? – перестрибнула в «ділову сферу» «богиня». І обличчя трохи відкрилося. Ніби зробило крок назустріч. Лисиці захотілося теж.

– Можете, – кивнув Богдан і справді підійшов ближче. – Інакше б не морочив голову. Цілому старшому слідчому.

– Та хто ж вас, чоловіків, знає? – грайливо запустила в Лисицю Олена. – Поморочити голову дівчині – вас же хлібом не годуй. І борщем.

– А ще коли дівчина красива… – примружився професор, ніби намагаючись уважно розгледіти цю красу, – то можна й поголодувати. – Але очі вже не слухались. Прикипіли до об’єкта.

– Ось бачите, почалося, – спокійно зауважила капітан. Але цей спокій шитий білими нитками.

– То це ж правда, – легко обурився Богдан, показуючи жовту картку очам. Наступна жовта стане червоною.

– Правда, що хлібом не годуй? – засяяла дівчина, професорові очі погодилися на червону.

– А ви та ще штучка, – посварився пальцем Лисиця, хоча не певен, що вийшло суворо. – Повернуся до Києва – дяді Ко розкажу, що я про нього думаю. Так підставив…

– Чим же це? – аж відсахнулася Олена.

– Не сказав, що ви – чарівна німфа, а не тупий служака. – Лисиця говорив щиро. Усе вилітало із серця. А потрапляло туди через очі. Які забули, що довкола ще вагони інших «об’єктів». Вони твердо не зраджували одному.

– А може, я і є «тупий служака»? – грайливо поцікавилася співрозмовниця.

– Я бачу тільки німфу, – відповів Богдан, а очі вже передали «солодку інфекцію» серцю. І там теж починалася «хвороба».

– Хочете, щоб я червоніла? – подивилася просто на професора дівчина. Того кинуло в кратер вулкана. Без шансів на порятунок. Обпекло всього.

– Капітани теж червоніють? – сяк-так видавив Богдан.

– Капітани – ні. Німфи – так. – Дівчина почала грати на повну. Це їй подобалось. Лисиці теж. І змінити він уже нічого не міг.

– Знав би, що йду до німфи, квіти б купив. І шампанське.

– На службі не можна, – зауважила Олена.

– Тоді після, – почав радіти професор, думаючи, що влучив у дев’ятку.

– Це пропозиція? – взялася за звичну справу старший слідчий. Лисиця навіть не відчув, що його вже допитують. Профі!

– На службі ж не можна пропозицій? – намагався викарабкатися він.

– Не можна, – категорично відповіла дівчина.

– Тоді пропозиція, – «вперся рогами» професор.

– А подумати я можу? – стала знову дівчиною пані капітан.

– Тільки про те, що надягти, – упевнено заганяв її в глухий кут Богдан.

– Який ви… – зіграла фатальну пристрасть Олена.

– Який? – перетворився й сам на слідчого Лисиця. Бо теж не дудка з бузини.

– Наполегливий і самовпевнений, – наголосила кожне слово старший слідчий.

– Наполегливий і впевнений у вас, – уточнив Лисиця.

– Уже й за мене все вирішили? – «наїхала» дівчина.

– Та ні. Просто вірю. А віра – сила потужна. Випробував на оцій ось шкурі, – провів руками «по собі». – Сотні разів.

– І не засперечаєшся…

– Еге ж, – погодився наполегливий «прибулець».

Дівчина подивилася на монітор і кілька разів клікнула. Потім знову повернулася.

– Гаразд, – мовила заклопотано. – Мені справді треба подумати. Чи зможу я змінити плани на вечір.

– Зможете, – сказав Лисиця. – Ви багато можете. Бачу.

– Перехвалите, – твердо зауважила дівчина. – І я візьму та й зіпсуюсь.

– Професіоналам це не загрожує, – одразу ж відреагував Богдан.

– За компліментами може ховатися маніпуляція, – із деяким сумом повідомила старший слідчий. – Чоловіки ж майстри в цьому.

– Так. Але до жінок їм ой ще як далеко…

Богдан пильно подивився на Олену. Та ніби внутрішньо стрепенулася. За маскою грайливості ховалася справжня жінка. Розумна, рішуча й підступна. Інтуїція тут била в десятку. І жоден сумнів не навідав професора. Він уже майже все про красуню зрозумів. І буде з нею непросто. Тобто цікаво й «екстремально». Саме так, як і треба. Як хочеш. Інакше – навіщо ж життя?

– Та й усі маніпуляційні штучки я із собою не брав, – продовжив «поєдинок» Лисиця. – Знав, що не потрібні. Ваші ж сильніші. А мої там, у сумці. У номері. На третій полиці у шафі.

– Ви навіть полицю запам’ятали? – щиро здивувалася пані капітан. – Спостережливий. Це для журналіста важливо.

– Ну, куди мені до слідчих, – відповів професор. – А до старших – тим більше.

Олена прошила Богдана очима. Не зі злістю. А з цікавістю. То ось ти який, «київський гість»? Непростий. «Міцний горішок номер вісімнадцять»…

– А ви цікава людина, – з обережністю мовила дівчина.

– Бути цікавим для слідчого, – закрутив головою Лисиця, – приємного мало. Хіба якщо він – це ви. Без товстих томів з матеріалами. І зацікавленістю в ще одному розкритті. Де головне – щоб було «кого». А докази ми намалюємо.

– О-о-о, ваше щастя, що ви не знаєте, яка ще я буваю, – з кривою посмішкою проспівала Олена, хоча і ця кривизна їй личила. Чи то професор уже «взув» рожеві окуляри? Або йому «взули»? Чи його?

– А може, дізнатися, яка ви буваєте, – це і є справжнє щастя?

Богдан показав, що він таки справжній Брюс Вілліс. У масштабах Петровського району. Та для Олени цього досить. Бо розбивати горішка їй. Або залишити все як є. У життя тут два варіанти. А в дівчини – один. Але поки невідомо який. Навіть їй.

– А з вами небезпечно, – підозріло примружилася старший слідчий. – Незчуєшся, як опинишся на льоду.

– А ми в Аріадни клубок позичимо.

– Я ж кажу, – пхикнула. – Тепер ось античністю шмагаєте. Думаєте, я так уже й пам’ятаю, хто це?

– Зустрінемось увечері – розповім. І не тільки про це.

– Таки заганяєте між прапорці.

– Навіть не думав.

– Розказуйте-розказуйте, – закивала дівчина.

– Чесне слово! – приклав до грудей руку Лисиця.

– Не вірю я вам! – Знову подивилася на монітор і клікнула.

– Розслідуйте. Вирийте відповідь. Тільки справу не порушуйте.

– Цікава пропозиція…

Олена задумалась, а потім знову кілька разів клікнула. Устигала на два фронти. Чи комп’ютер давав підказки і вона йому за це дякувала?

– До речі, – згадав про пакет із цукерками Лисиця. –

1 ... 15 16 17 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Tattoo. Читання по очах"