Читати книгу - "Лялька, Айрін Сторі Irene Story"

Чи можна довіряти Альдо Марчена? Гарне питання. Але задаватися цим Елені треба було перед тим, як розказувати йому всю правду про своє життя. Який шанс, що він все комусь розкаже? Чи ні? Теж невідомо. Але в тому стані, в якому перебувала Рівера після смерті Мартіна, не можливо було думати раціонально. І взагалі ця смерть стала останньою краплею. Елені здавалось, що вона перетнула якусь межу усвідомлення всього, що відбувається навколо.

Якщо до цього моменту їй здавалось, що навчилась більш-менш нейтрально ставитись до смерті (хоча для адекватної людини це завжди виклик), то в цей момент, коли вона побачила тіло друга дитинства в тому вигляді на дереві, її наче самої не стало. Такого вона не відчувала, ані тоді, коли вони з батьками змінили місце проживання, ані тоді, коли її чоловік вкоротив собі віку. Так, це було жахливо й важко було прийняти. Але те, що сталось з нею в цей день, спустошило Елену. Вона відчула себе мертвою. А хіба мертвим не все рівно, що і хто про них знає чи розповідає?

Тому, коли вона розповідала Альдо про свої перипетії в житті, в неї навіть не було думки, що це може бути не правильно, чи це не доречно, чи це може їй якось нашкодити. Ні. Елена просто говорила. Їй здавалось, що вона могла так поговорити з будь-ким в той момент. Це був момент її слабкості, її беззахисності, її відкритості. Хіба мертвим не байдуже? Але вже в готельному номері Елена усвідомила, що добре, що це був коронер Марчена, а не, наприклад, Федеріко Кортес, який, якщо дати йому таку можливість, міг би спробувати просочитись під чиюсь шкіру. Або ж навіть сеньйор Діас. Чоловік поважного віку, який досі не усвідомив, що в усіх людей є межі, кордони. І їх треба поважати, або ж хоча б не порушувати. Але це було не про цю людину.

Елена поїхала в готель. Якщо б вона раптом вирішила поїхати в квартиру, де була купа спогадів про Мартіна, про її дитинство, то її б «розірвало» остаточно від тих емоцій, які Елену все поглинали і поглинали.

Закрившись в номері, Елена відчула, що їй не вистачає повітря. Вона відчувала тиск у грудях. Це були перші ознаки панічної атаки. Кожен раз, коли вона раніше відчувала щось схоже, тільки початок атаки, завжди приймала якесь заспокійливе, чи виходила на вулицю, чи, після смерті чоловіка, писала нібито йому на електронну пошту. Це була частина її терапії, прописаної психологом. Але зараз їй було гірше, набагато гірше. Здавалось, що серце зараз зупиниться і все.

Заледве Елена знайшла в сумці телефон і вже в ньому в дзвінках знайшла заключний. Це був телефон Альдо Марчена. Він телефонував їй, щоб Елена зафіксувала в себе його контакт. Через декілька секунд він відповів на дзвінок:

- Так, Елено.

- Мені погано. Допоможи. Будь ласка.

- Де ти?

- Зараз кину в повідомленні. Дякую.

- Буду найбільше за тридцять хвилин.