Читати книгу - "Янгол чи Демон, Вікторія Хорошилова"

Менталіст записав побачене. Варто було мені встати зі стільця, як одразу потрапила в обійми дядька. Він мене дбайливо обійняв і поцілував у маківку. Дядько особисто приніс справу і хотів дізнатися, що вдасться зробити. Хлопця того ж вечора заарештували і передали справу до суду. З дядьком я тоді погуляла кілька годин. Він зводив мене в кафе, напоїв чаєм і погодував смаколиками. Мене трохи потрясало від спогадів.

А вранці я на кухні виявила Жорика. Він сидів сумний на кухонному столі і бовтав маленьким ніжками. Побачивши мене почухав маківку смішно смикнувши довгими вушками, схожими на ослячі. Він, на відміну від своїх побратимів, залишився не великого розміру до півметра. З м'якою чорною шерстю. І якщо завмирає, то схожий на милу плюшеву іграшку.

— Що сталося? Їжу не зміг дістати?

— Не хочу, — сказав він як маленька дитина. — Ти ж знаєш, що в нашого виду немає почуттів як у людей. Ми не знаємо, що таке любити потомство і одне одного. Я вчора це зрозумів, якось раніше не звертав увагу, сприймав усе як належне. А вчора раптом прозрів. Мої батьки мене не люблять, а терплять і намагаються використати як найвигідніше. Вони знають, що таке вигода і нею найчастіше керуються. Учора мені сказали, що я непотрібний і вигнали з дому.

У двері постукали. Я пересадила капосника на стілець і пішла відчиняти двері. Це була Таша з Нілом. Вони прийшли на сніданок, принесли з собою салат і тушковані овочі.

— Пиріжки, — ляснула себе по лобі. — Зараз поставлю в грубку.

— Ти щойно встала, — здогадався Ніл. — Хм, малий, а ти тут що робиш?

— Мене вигнали з дому, — сказав він сумно — може ти мене розвоплотиш, а?

— Тоді мене Ліка приб'є, — весело сказав Ніл. — Тож, малий, не квап події, померти завжди встигнеш. Скажи краще, ти зможеш упізнати запах жінки, що молодшому лаборанту давала бяку?

— Так, це просто, — сказав він трохи пожвавившись. — Ліко, а ти до мене щось відчуваєш? Чи ти як мої рідні?

Я переглянулася з друзями. А я заплющила очі й прислухалася до себе. Дивне запитання від малого біса, капосника. Зазвичай люди відчувають до них гидливість, злість. А що відчуваю я?

— Жорик дай мені трохи часу індифікувати свої почуття, я раніше не думала про це.

— Але ти щось відчуваєш? — малий пожвавився.

Я тільки кивнула, а він задоволено усміхнувся і потягнув руки до салату. Таші довелося відсунути миску.

— Малий це не все тобі. Це на нас усіх.

— Але там же мало!

— У когось апетит прокинувся, — сказала з усмішкою. — Потерпи зараз я пиріжки поставлю в духовку і будемо снідати. Наталко, у мене в холодильнику курочка готова стоїть, її тільки погріти в мікрохвильовці. Жорику, дістань із верхньої полиці, так там із квіткою, печиво. Його можеш усе з'їсти.

— Вівсяне, пам'ятаю ти його не любиш. І в дитинстві теж не любила. За нього ти не ображалася. А за цукерки братів образилася на мене.

— Бо то були подарунки близнюкам на день народження.

— Їм багато солодкого шкідливо, а мені корисно!

— Угу, ти і все можеш з'їсти.

— Можу, але вони не смачні.

Після сніданку ми з Данилом і Жориком вирушили в лабораторію. Варто було підійти до лабораторії, ще не заходячи в саме приміщення, тому що потрібно одягати спеціально костюм. Ми з Жориком вказали на неї одну людину, до того ж одночасно. Данило і начальник цього дослідницького центру подивилися на нас здивовано. До того ж обидва чули, що ми до цього йшли мовчки і не спілкувалися.

— Лін, як ти визначила? — я тільки плечима знизала. — Жорику, а тобі хіба понюхати її не потрібно?

— Я і звідси запах чую. Ви забуваєте, що я частково живу в іншому вимірі. І мені не заважають ці стіни й перегородки. Зараз у неї додався гнильний запах. Вірна ознака підселення великого побратима.

— Ми заберемо її для спілкування. Якщо підтвердиться підселення. Буде вже інша розмова.