Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Книга дзеркал 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга дзеркал"

372
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга дзеркал" автора Еуджен Овідіу Чировіце. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 64
Перейти на сторінку:
яку мені розповідала Лора, або ж це рукопис старої, вже опублікованої праці.

Швидко прочитавши перші кілька сторінок, що рясніли незнайомими мені науковими термінами, я потім поклав рукопис назад, намагаючись розташувати речі більш-менш так, як їх знайшов.

Мені не хотілося, щоб Вайдер помітив, що я виявив його сховок або рився в його будинку.

Одного разу пополудні я геть забув про час, і спустившись униз, наткнувся на професора, який розмовляв із Дереком. Дерек пішов, і Вайдер запросив мене залишитися на вечерю. Він був стомлений і здавався похмурим та заклопотаним. Мимохідь він привітав мене з публікацією оповідань, про що він, імовірно, дізнався від Лори, однак не розпитував про це детальніше, хоча я б з радістю розповів. Почався сильний снігопад, і я подумав, що мені було б краще піти, позаяк дороги можуть перекрити, проте не наважився йому відмовити.

— Запросимо Лору приєднатися? — запропонував він. — Ну ж бо, я наполягаю. Якби я знав, що ти ще тут, я би й сам запросив її. Сьогодні ми працювали разом.

Поки він шукав у холодильнику стейки, я пішов у вітальню і зателефонував додому. Лора відповіла майже одразу. Я сказав, що Вайдер запросив нас обох на вечерю.

— Він сам запропонував зателефонувати мені? — пробурчала Лора. — Де він зараз?

— На кухні. А що?

— Річарде, я недобре почуваюся. Погана погода, і я б радила тобі якомога швидше йти додому.

Я не наполягав. Сказав їй, що повернуся, як тільки зможу, і поклав слухавку.

Коли я повернувся до покою, Вайдер здивовано на мене подивився. Він зняв піджак, на ньому був білий фартух із червоною вишивкою на грудях: «Я не знаю, що роблю». Здавалося, він схуд, і кола під очима стали темнішими, ніж раніше. Освітлене різким неоновим кухонним світлом, його обличчя здавалося старшим на десять років, а впевнена манера поведінки того вечора, коли ми зустрілися, здавалося, поступилася місцем майже зацькованому вигляду.

— Ну, що вона сказала?

— Вона сказала, що їй не хочеться виходити в таку погоду. І…

Він зупинив мене жестом.

— Могла б придумати кращу відмовку.

Вайдер узяв один зі стейків і кинув його назад у холодильник, голосно грюкнувши дверима.

— Жінки можуть сказати, що хворі, не вдаючись у подробиці, хіба не так? Це одна з основних переваг у житті. Спустися-но в погріб і візьми пляшку червоного вина, будь ласка. У нас сумна, самотня парубоча вечеря. Жоден із нас не футбольний фанат, але ми можемо подивитися гру, пиво, відригати, робити все, що повинні робити задоволені чоловіки.

Коли я повернувся з погреба з вином, у великій сковороді вже шкварчали стейки, а Вайдер готував картопляне пюре швидкого приготування. Одне з вікон було відчинене, і вітер задував всередину великі сніжинки, які миттєво танули на теплому повітрі. Я відкрив пляшку вина і, слухаючись його, налив вино в пузату карафку.

— Без образ, але якби рік тому я попросив Лору прийти, вона б миттєво опинилася тут, навіть якби там була жахлива злива, — сказав він, зробивши великий ковток віскі. — Послухай пораду старого, Річарде. Як тільки жінка відчуває, що ти до неї не байдужий, вона починає усвідомлювати свою силу і намагатиметься домінувати над тобою.

— Що ви маєте на увазі під «не байдужий»? — спитав я.

Він не відповів, а просто пильно на мене подивився.

Ми їли в тиші. Вайдер поспіхом приготував стейки, і вони були практично сирими, а в картопляному пюре виявилося повно грудок. Він сам випив майже всю пляшку вина і, коли ми перейшли до кави, влив туди велику чарку бурбона і випив її. Надворі буря перетворилася на завірюху.

Після вечері він поставив тарілки в посудомийну машину і запалив сигару, яку дістав із дерев’яної коробки. Запропонував і мені, та я відмовився і запалив «Марлборо». Деякий час він курив із відсутнім виглядом, і, здавалося, забув про мене. Я саме збирався подякувати йому за вечерю і сказати, що йду, коли він почав говорити.

— Річарде, який твій найдавніший спогад? Я маю на увазі хронологічно. Зазвичай людина починає пам’ятати з віку від двох із половиною до трьох років.

На кухні горіло неонове світло, але у вітальні було напівтемно. Він говорив, розмахуючи руками, і запалений кінчик сигари залишав складні візерунки в темряві. Довга борода робила його схожим на біблійного пророка, у якого більше не було видінь, а він усе ще намагався почути голос із небес. На безіменному пальці правої руки професор носив червоний дорогоцінний камінь, який загадково сяяв, коли він виймав сигару з рота. Стіл між нами, накритий великою білою скатертиною, скидався на поверхню глибокого, холодного озера і розділяв нас сильніше, ніж стіна.

Я ніколи не думав про свій перший спогад «у хронологічному порядку», як він висловився. Але через усього лише кілька хвилин він почав виринати з пам’яті й складатися в моїй голові в цілісну картину, тож я ним поділився.

— Я навідував тітку Корнелію у Філадельфії. Ви маєте рацію: мені було три роки, це сталося десь за місяць до мого третього дня народження, початок літа 1969 року. Я стояв на балконі, який видавався дуже великим, і намагався відірвати від зеленої шафки дерев’яну планку. На мені були шорти та білі сандалі. Потім прийшла мама і забрала мене звідти. Я не пам’ятаю, як ми їхали в поїзді або в машині, і не пам’ятаю будинку своєї тітки чи які вона з чоловіком були на вигляд. Я просто пам’ятаю ту планку, шафку і балкон із плиткою масляного кольору, а також сильний запах їжі, який, мабуть, доносився з кухні, десь біля балкона.

— Тож тобі було приблизно три роки, коли Армстронґ ступив на Місяць, — сказав він. — А у вас був телевізор у той час? Ти ж розповідав про літо.

— Звичайно. Це був маленький кольоровий телевізор на підставці у вітальні біля вікна. Пізніше ми купили більший, «Соні».

— Твої батьки, найімовірніше, дивилися приземлення на Місяць — один із найважливіших моментів у світовій історії. Ти пам’ятаєш щось про це?

— Я знаю, що батьки дивилися, адже вони говорили про це впродовж багатьох років. Того дня батько був у стоматолога, і мама зробила йому настій ромашки для полоскання. Він якось примудрився ошпарити чаєм рот. Я чув цю історію десятки разів. Але я не пам’ятаю, як Ніл Армстронґ сказав свої знамениті слова, і не бачив, як він підстрибував на поверхні Місяця, наче велика біла лялька. Звичайно, пізніше я це подивився.

— От бачиш? У тому віці для тебе висадка на Місяць взагалі

1 ... 15 16 17 ... 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга дзеркал», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга дзеркал"