Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

Пес прослизнув через двері, коли їх прочинив вітер, і подибав у сіни… але недалеко. Він був готовий похапцем ударити відбій, тільки-но з’явиться якась загроза.

Вуха говорили йому, що тут мешкає сука-господар і вона чудово знає про присутність пса, бо накричала на нього, але в підвищеному голосі суки-господаря дворняга почув не гнів, а страх. Після першого лякливого смикання назад собака лишився на місці. Він чекав, що господар приєднається до криків суки-господаря або навіть прибіжить, але коли цього не сталося, пес витягнув шию, обнюхуючи сперте повітря будинку.

Спочатку він повернув праворуч, у бік кухні. Клубки запаху, рознесені грюкливими дверима, долинали саме з цього боку. Запахи були сухі, але приємні: арахісове масло, крекери «Рай-Крісп», родзинки, пластівці (дух останніх долинав із пачки зі «Спешл Кей» в одній із шафок — внизу коробки голодна миша прогризла дірку).

Собака ступив у той бік, тоді обернув голову, щоб пересвідчитися, що на нього не чигає господар. Найчастіше господарі кричать, але бувають також і хитрими. У коридорі, що вів ліворуч, не було нікого, проте собака відчув набагато сильніший дух, від якого шлунок скрутило жахливим пожаданням.

Собака вирячився в коридор, блискаючи очима від скаженої суміші страху і бажання, морда зморщилася назад, ніби зім’ятий килимок, довга верхня губа підіймалася й опускалася в нервовому судомному вищирі, що викривав короткі білі мелькання зубів. Потік збудженої сечі чвиркнув з нього й розійшовся підлогою, помічаючи передній коридор — і весь будинок — як територію пса. Звук був настільки тихий і короткий, що навіть напружені вуха Джессі його не вловили.

Зачув він кров. Дух був одночасно сильний і неправильний. Зрештою надзвичайний голод собаки переважив шальки терезів. Він мусить поїсти найближчим часом, інакше помре. Колишній Принц повільно побрів коридором у бік спальні. Запах дужчав. То була кров, саме так, але кров неправильна. Кров господаря. І все одно запах, надто багатий і привабливий, щоб відкинути, проник у його маленький розпачливий мозок. Собака рушив далі й, наблизившись до дверей спальні, загарчав.

7

Джессі почула клацання собачих кігтів і зрозуміла, що пес справді досі в будинку й наближається до неї. Вона закричала. Знала, що це, мабуть, найгірше, що можна зробити, — всупереч усім порадам, які вона чула: ніколи не показувати потенційно небезпечній тварині свій страх, — але не стрималася. Джессі надто добре розуміла, що саме притягує собаку до спальні.

Вона підтягла ноги до себе й одночасно за допомогою наручників смикнулася до узголів’я. Очей не відривала від дверей у коридор. Тоді почула гарчання пса. Від цього звуку нутрощі почали здаватися розбовтаною гарячою рідотою.

Тварина спинилася біля дверей. Там уже почали збиратися тіні, і Джессі собака здавався невиразним обрисом, що здіймається низько над підлогою, — невеликий, але й не пудель і не чихуахуа. Очі блискали двома помаранчево-жовтими серпиками сонячного відображення.

— Геть! — закричала на нього Джессі. — Геть! Геть! Ти… тобі тут не місце!

Дурнувата репліка… але за таких обставин яка була б не дурнуватою? «Незчуєтеся, а я вже проситиму його принести мені ключі з комода», — подумала вона.

У задній частині тінистої постаті в дверях відбувся якийсь рух: тварина замахала хвостом. У якомусь сентиментальному дівчачому романі це, мабуть, означало б, що собака сплутав голос жінки на ліжку з голосом свого любого, але давно загубленого хазяїна. Проте Джессі не тішила себе ілюзіями. Собаки махають хвостами не лише тоді, коли щасливі. Вони — як і коти — також махають ними тоді, коли не можуть вирішити, як діяти, й оцінюють ситуа­цію. Собака не зважив на звук її голосу, але також він не до кінця довіряв цій тьмяній кімнаті. Принаймні поки що.

Колишній Принц іще не знав про вогнепальну зброю, але пережив багато інших жорстоких уроків за останні тижнів шість, починаючи з останнього дня серпня. Саме тоді містер Чарлз Сатлін, юрист із Брейнтрі, штат Массачусетс, покинув його здихати в лісах, щоб не повертатися з твариною додому й не платити як штатівський, так і міський податок на пса — сімдесят доларів. Сімдесят доларів за такого бровка, безпородного «гайнца-57»[26], було, на думку Чарлза Сатліна, пухкенькою пачкою банкнот. Трішки занадто пухкенькою. Щойно в червні Сатлін купив собі віт­рильно-моторове судно, яке, звісно, вийшло далеко за межі п’ятизначного діапазону, і ви б сказали, що це якесь їбануте мислення, якщо порівняти ціну судна і податок на пса, — звісно, сказали б, хто завгодно так сказав би, але насправді річ не в цьому. Річ у тім, що судно було запланова­ною покупкою. Це придбання Сатлін намалював на своїй дошці бажань ще два роки тому, якщо не більше. Собака ж був просто спонтанним придбанням біля овочевої ятки при дорозі в Гарлоу. Сатлін би нізащо не купив пса, якби поруч не було доньки, яка просто закохалася в те щеня.

— Оцього, татусю! — писнула вона, показуючи пальцем. — З білою плямкою на носі — стоїть отам такий один, наче якийсь маленький принц.

І Сатлін купив їй собаку — ніхто йому не закинув би невміння ощасливити свою дівчинку, — але сімдесят баксів (а то й уся сотня, якщо Принца віднесуть до класу Б, «крупний собака») — бабло серйозне як на дворнягу, в якого навіть документа нема. Завелике бабло, вирішив Чарлз Сатлін, коли наближався час замкнути котедж на озері до наступного року. Привезти пса на задньому сидінні «сааба» в Брейнтрі також було б добрячим гемороєм: усюди буде шерсть, пес може навіть наригати чи насрати на килимки. Сатлін міг би купити переноску «Варі Кеннел», але ті маленькі красуні коштують від 29 доларів 95 центів. Та й усе одно такому собаці, як Принц, у переносці весело не буде. Йому краще бігати в дичавині, а всі північні ліси правитимуть йому за королівство. Так, сказав собі Сатлін у той останній день серпня, паркуючись на безлюдному відтинку Бей-лейн, а тоді улестив пса вилізти з заднього сидіння. У старого Принца серце щасливого мандрівника — досить одного уважного погляду, щоб це побачити. Сатлін був не дурним і частково розумів, що це своєкорислива дурня, але частково був у захваті від самої ідеї, тож коли заліз у машину й рушив геть, залишивши Принца, що проводжав автомобіль поглядом, на узбіччі, чоловік насвистував мелодію з «Народженої вільною»[27], час від часу прориваючись словами: «Народжена вільноюююю… за серцем ідеееее!» Тієї ночі він добре поспав, зовсім не згадуючи про Принца (що невдовзі стане вже колишнім Принцом), який ту ж ніч провів скулившись під поваленим деревом, без сну, трусячись від голоду й холоду, скімлячи від страху щоразу, як пугукала сова чи рухалася якась тварина.

Тепер собака, якого Чарлз Сатлін витурив під мелодію з «Народженої вільною», стояв перед дверима головної спальні літнього дому Берлінґеймів (котедж Сатлінів був на дальньому боці