Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

Як виявилося, клички за нашим столом були у всіх чоловіків. Причому дуже різні прізвиська, які не піддавалися жодному логічному поясненню. Наприклад, чоловік, якого всі називали Кавун, отримав своє прізвисько від сильної любові до кавунів. Тобто, він просто любив їсти кавуни і міг з'їсти п'ятикілограмовий кавун самостійно, тому його так і прозвали. І в такій ситуації прізвисько мого начальника «Стасик» було ще цілком логічним і зрозумілим.

На своє величезне здивування, я також насолоджувалася вечором з усіма, абсолютно не відчуваючи жодної відчуженості до своєї персони. Чоловіки весело згадували своє студентське життя, виглядаючи дуже веселими. Їхні супутниці, які, між іншим, були не в усіх, теж інколи доповнювали слова чоловіків, згадуючи якісь історії з особистого життя за участю своїх чоловіків.

– До речі, а чим підкорив таку прекрасну дівчину наш Стасик? – Запитав вкрадливо Чорний, він же Володимир Черненко.

– Своєю харизмою? – Більше уточнила, ніж затвердила я, почуваючись дещо невпевнено.

Звісно, в Олександра Миколайовича теж є позитивні якості. Чого тільки варті мої бонуси наприкінці напруженого робочого місяця, але навряд чи це справді те, про що варто говорити. До того ж, я ж намагалася взагалі не сприймати свого начальника, як чоловіка, щоб уникнути, так би мовити, непередбачуваних ситуацій.

Реально, це тільки в кіно круто, коли секретар чи помічниця стає «парою» начальника, а насправді в цьому немає нічого прекрасного. По-перше, ми живемо в суспільстві, де одразу ж знайдуть тисячі причин, чому і як усе так вийшло. Потім узагалі виявиться, що ти й не працювала ніколи на межі своїх сил, а всі блага, які є, отримала за красиві очі. Або ж займалася на роботі непотребством, сидячи десь під столом начальника. По-друге, такі стосунки, як на мене, швидко йдуть на спад. Весь час бачити свого чоловіка може бути прекрасно тільки перші пару місяців, а після постійне перебування поруч рано чи пізно почне дратувати. І по-третє, як бути, якщо стосунки закінчаться? Хто повинен буде піти з роботи, щоб не перетворювати все на фарс?

Почувши вибух сміху, я ніяково посміхнулася, підтримуючи загальні веселощі. Принаймні, сьогодні можна відпустити свої обмеження і зробити вигляд, що я справді по вуха закохана в Олександра Миколайовича. До того ж, навіть якщо я трохи захоплюся цією фантазією, нічого не трапиться, адже за два тижні мене вже не буде на роботі.

– Ти не знаєш, але за нашим Стасиком багато дівчат в інституті бігали, – поділився зі мною конфіденційною інформацією Кавун.

- Це правда. Тільки деякі дівчата думали, що Сашу насправді звати Стасик, і це було особливо смішно. Ніхто не знав про наші прізвиська, окрім нас самих, а дівчата намагалися знайти якісь контакти і не могли це зробити.

– Вони знаходили контакти, але тільки мої, – холодно зауважив інший чоловік, якого насправді звали Станіслав.

– Так-так, вони підходили до Дині, а після тікали, наче чумні, – засміявся інший чоловік, ляснувши по плечу Диню – Динікового Станіслава.

– Я думаю, на той час Диня мав психологічну травму від навали дівчат, – похитавши головою, з часткою жалю зробив висновок Кавун.

Тихо видихнувши, уникнувши незручної теми, я повільно пила вино, почуваючись трохи меланхолійно. Моє студентське життя було зовсім не схоже на життя начальника і його однокурсників. Я вічно бігала по підробітках, зубрила багато інформації, щоб швидко, а краще автоматом складати заліки та іспити. На жаль, але навіть студентське життя пройшло повз мене. Але ж у такі дні завжди думаєш, що пізніше буде краще. Вивчишся, знайдеш роботу, а потім будеш вільна у своїх бажаннях і діях.

На жаль, це не так. Школа, інститут, постійна робота – це все взаємопов'язано. Від одного етапу в житті всі переходять до другого. Просто хтось вміє поєднувати, виділяти час для відпочинку, розваг, подорожі, а хтось не вміє і навіть не вчиться. Шкода, звісно, але я належу до другого типу людей. Боюся, якби не звістка про хворобу, у моєму житті так би нічого й не змінилося. Добре ще, що в мене є час хоч кілька днів пожити тільки для себе.

– Ти не сп'янієш? – Тихо шепнув мені Олександр Миколайович, коли я сильно захопилася своїми думками.

Ніяково подивившись на начальника, я похитала головою, розуміючи, що вже сп'яніла. Як же незручно, от чесно. Зараз мені для повного щастя не вистачало тільки зганьбити добре ім'я «Стасика» перед його друзями. Він, бідний, стільком дівчатам відмовив, а в підсумку привів із собою п'яницю на зустріч випускників.

– Я піду, носик припудрю, – прошепотіла тихо, думаючи про те, що мені краще трохи провітритися. Було б узагалі чудово вмитися холодною водою, але макіяж після цього сам себе не оновить.

– Тебе провести? – Стурбовано запитав Саша, уважно подивившись на мене.

– Усе добре, я сама.

Не побачивши жодного протесту від Олександра Миколайовича, я встала з-за столу і, запитавши у офіціанта дорогу, поспішила в туалет. Зупинившись біля умивальників, я подивилася на своє відображення в дзеркалі, помічаючи трохи ненормально рум'яні щоки. От же, розслабилася. Намочивши руки холодною водою, я вирішила трохи охолодитися і доторкнулася ними до шиї, відчуваючи таку необхідну прохолоду. Добре ще, що я встигла вчасно зупинитися, не перетворюючи сьогоднішній банкет на фарс.

– Вам пощастило, – почула я тонке зауваження дівчини, яка тільки-но зайшла до туалету і також зупинилася біля іншого умивальника.

– Ви мені?

– Вам, – підтвердила вона, не відриваючи погляду від свого відображення. – Усі на нашому курсі знають, що Саша найуспішніший з усіх. Щоправда, незрозуміло, що він у вас знайшов, – скоса подивившись на мене, показуючи свою зневагу, закотила очі дівчина.

Стиснувши губи, я не втрималася і голосно розсміялася, почуваючись дуже дивно. Та я вперше потрапила в таку ситуацію! Мені й на думку ніколи не спадало, що мене ображатиме якась «всезнаюча дівчина», чомусь вирішивши, що я негідна чогось або когось. Або, якщо точніше, вона більш гідна, ніж я. Та це реально смішно.