Читати книгу - "Спадок на трьох, Ілона Волошин"

— Ну звісно! Інакше як би він добився усього цього? Розум і тільки він здатен перевернути геть усе, — підтвердила інша.

Ґвен, нахилившись до мого вуха, тихо пояснила:

— Це місіс Клара. Батькова кузина.

— Найбільше мене дивувало його захоплення детективами. Його домашня бібліотека містить понад сімсот детективів, і хто знає, чи він усіх їх перечитав, чи вони так і залишаться не прочитаними лежати на полицях, — додала Ґвен.

Тепер я зрозуміла, звідки у мене така любов до детективів. Я обожнюю цей жанр ще з дитинства і тепер знаю, від кого перейшло мені це захоплення.

— Кілька днів тому ми з Вільямом домовилися зустрітися і провести разом час… — зітхнув дядько Джеймс. — Хто б міг подумати, що таке може статися…

— Життя таке непередбачуване. Хто знає, що буде завтра з нами? — додала тітка Мей.

Розмови про батька наче пролітають повз мене. Я почуваюся чужою в цьому домі. Хоч між нами і є родинні зв’язки, вони не викликають у мене довіри. І батько, який ніколи мені рідним і не був.

Батькова сестра Мей здається привітною жінкою і єдина, хто мені справді подобається з усіх цих незнайомих людей. Можливо, ще з далекого дитинства я таки пам’ятаю її риси обличчя, її голос.

— У батька була одна дивна звичка, — почала Ґвен. — Він зберігав геть усе, мається на увазі дріб’язок. Старі листи, конверти з марками, записники і записки. Говорив, що це реліквія для нього і пам’ять. Хотів запам’ятати геть усе, до дрібниць і дрібних деталей. Найменші частинки з життя, яскраві і не яскраві. Спершу мене дуже дивувало таке захоплення, але зрештою я відпустила усе на його лад.

— Ґвен, люба, о котрій похоронна церемонія відбудеться? — запитала ще одна тітонька, досить низенька на зріст і дуже вродлива.

— Завтра о пів на першу відбудеться прощальна церемонія, і о дванадцятій усі вже зберуться, — відповіла Ґвен.

Час тягнувся близько до опівночі. Серед шалених розмов про покійного батька я зовсім не помітила, як сплинув час. Родичі поволі розходяться, офіціанти починають прибирати зі столу.

— Моллі, проведи сестру в її кімнату і допоможи з усім чим потрібно, — сказала Ґвен. Її погляд запалив у мені тривогу. Щоки почали палати, долоні злегка спітніли. Моя сестра здається мені геть іншою, спустошений погляд, очі наче зі скла, за ними немає геть нічого. Повна беземоційність і апатія. Що з тобою, сестричко?

— Ходімо! — підійшла Моллі.

Я зрештою йду слідом за покоївкою, і ми почали підійматися кришталево-білими сходами.

— Якщо я буду вам потрібна, покличте, — сказала Моллі.

— Дякую, — відповідаю я і зачиняю двері кімнати.

³

На стіні гуде годинник у сірому обрамленні, на дворі віє сильний вітер, справжній буревій здійнявся. За дверима лунають постукування підборів і жіночі голоси. Мій сон у цьому домі геть не спокійний і миттю переривається від невеликого дискомфорту в горлі. Місяць зазирає до мене через подвійну шибку, зорі вітаються і освітлюють темну кімнату. Тіні від меблів падають на підлогу темними плямами, і я здригаюся від цієї симфонії, ледь не тремчу. Треба спуститися на кухню по воду; турбувати Моллі в таку пору не розумно. У горлі геть пересохло. Скинувши теплу ковдру, я відчуваю холод, аж пухирці з’явилися на руках.

Обуваю свої теплі тапці і йду до дверей. Тихо. Крізь вікна пробивається світло від вуличних ліхтарів, ледь освітлюючи темний коридор, який з’єднує два крила будинку. Починаю спускатися сходами, слухаючи стукіт, що лунає від кожного мого кроку.

На кухонній тумбі, поруч із корзиною фруктів, стоїть скляний кувшин, а позаду нього гора посуду, ідеально вимитого у машинці після поминального обіду, а точніше, як я дізналася, зустрічі далеких родичів і знайомих, що проживають далеко і не змогли приїхати раніше.

Беру одну склянку із таці, залишивши на ній відбиток руки, наливаю у неї воду і прикладаю до губ. Спрага добряче діймала мене. За мить у склянці не залишилося нічого. Тихо кладу її на місце, намагаючись не шуміти.

Крізь велику квадратну арку, виготовлену з білої деревини, потрапляю в коридор. Прямую до сходів, якими піднімуся до своєї кімнати. Здалеку чую чиїсь нерозбірливі голоси і світло з вітальні ллється до темного коридору. Хто там о такій порі?

— Люсі! — почулося за дверима моє ім’я, зростивши у мені неабияку цікавість.

Повертаюся і ступаю на холодну плитку. Повільно наближаюся до великих привідкритих дверей, зазираю крізь невелику шпаринку. Світло горить яскраво. Підбираюся ближче, щоб краще розгледіти присутніх там. Їх троє. Серед них я впізнала Ґвен і Брайана, що розмістилися на протилежних диванах. Чоловік, що стоїть між ними, обернений до мене задом, і коли він повернувся, його обличчя видалося геть мені не знайомим. У нього густі брови кольору попелу, біла сорочка і чорний піджак неохайно лежить на дивані біля сестри.

Ґвен здається пригніченою, а вираз обличчя Брайана і його нахмурені брови натякають на роздратованість. Я намагаюся вслухатися в їхню розмову, у якій я нещодавно почула своє ім’я. Серед тихого бурмотіння почали з’являтися зрозумілі слова.

Брайан піднявся з дивану, тримаючи руку на підборідді. Він пересувався з місця на місце, схоже, дуже замислений і навіть знервований.

— Рано чи пізно це потрібно вирішити, — сказав незнайомець, перекидаючи погляд на Ґвен.

— Так, давайте поговоримо. Це дуже важливо – підтримав Брайан.

— Звичайно, правильним було б, якби ваша сестра теж була присутня при розмові, місіс Ґвен, — додав адвокат.

— Правильним, але не будемо зараз турбувати міс Люсі, у неї був важкий день, — перебив його Брайан.

— Мабуть, ви праві, — погодився адвокат.

— Тож, з чого почнемо? — продовжив Брайан.

— У першу чергу поговоримо про те, що ваш покійний батько записав частину майна на вашу сестру. Звісно, якщо вам це не подобається, ви можете спробувати поговорити з нею і вмовити її відмовитися. Хороша новина полягає в тому, що Вільям не встиг втілити задумане в реальність, і ваша частка залишається незмінною. Але якщо хочете, можете продовжити його справу, хоча скажу відверто, це може лише ускладнити ситуацію, — пояснив адвокат.