Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

— До вас помічниця начальника поліції, сер.

Мендрейк здивовано зморщив чоло:

— Справді? Чудово. Проведіть її до мене.

На те, щоб спуститися до приймальні, розміщеної двома поверхами нижче, й повернутися з відвідувачкою, служник витратив три хвилини. Отож пан Мендрейк мав досить часу для того, щоб дістати кишенькове дзеркальце й уважно оглянути себе. Він пригладив своє підстрижене волосся — там, де воно настовбурчилось, — і змахнув з рукавів кілька порошинок. Удовольнившись нарешті, він занурився в читання паперів на своєму столі, вдаючи зразкове службове завзяття.

Він розумів, що отак чепуритися — смішно й безглуздо, та нічого не міг із собою вдіяти. В товаристві помічниці начальника поліції він завжди був надміру уважний до самого себе.

Пролунав короткий стукіт у двері. До кімнати легко, впевнено увійшла Джейн Фаррар. У руці вона тримала футляр із кулею. Пан Мендрейк чемно підвівся з-за столу, та вона помахом руки попросила його сісти.

— Ні, не слід говорити мені, яка це честь для вас, Джоне. Облишмо церемонії. Я маю показати вам дещо важливе.

— Будь ласка… — він показав на шкіряний стілець біля стола. Джейн сіла, недбало поклавши на стіл футляр, і всміхнулася до Мендрейка. Він усміхнувся у відповідь. Так вони й сиділи, вишкірившись, наче два коти над придушеною мишею, — хижі, дужі й самовпевнені у взаємній недовірі.

Три роки тому справа з ґолемом завершилася тим, що колишній начальник поліції, Генрі Дюваль, потрапив у немилість і загинув. Відтоді прем’єр-міністр так і не знайшов йому наступника. Ба більше: не довіряючи чарівникам із свого оточення, він призначив начальником поліції самого себе, а більшу частину роботи звалив на помічницю. Джейн Фаррар перебувала на цій посаді вже два роки. Всі знали про її здібності — і це дозволило їй вижити, незважаючи на тісний зв’язок із паном Дювалем, і знову добитися довіри пана Деверо. Тепер вони з Мендрейком були двома найближчими спільниками прем’єр-міністра. Саме тому між собою вони були дуже люб’язні — хоч часом крізь цю люб’язність проглядалося давнє суперництво.

Мендрейка, одначе, Джейн Фаррар бентежила ще й з іншої причини. Вона досі була дуже гарна: темне блискуче волосся, лукаві зелені очі під довгими віями. Її краса відвертала його увагу. Він мав зібрати всю свою дорослу самовпевненість, щоб спокійно розмовляти з нею.

Мендрейк недбало поринув глибше в крісло:

— Я теж маю дещо сказати вам. Хто говоритиме перший?

— Гаразд, починайте ви. Я — потім. Тільки швидше.

— Чудово. Нам украй потрібно привернути увагу прем’єра до цих нових здібностей, що з’являються в окремих простолюдинів. Учора викрили ще одного з моїх демонів. І знову — дітлахи. Навряд чи треба пояснювати, якими проблемами це загрожує.

Тоненькі брівки панни Фаррар насупились:

— І справді не треба. Цього ранку ми дістали нові повідомлення про страйки докерів і машиністів. Вони кидають роботу. Влаштовують демонстрації. Не лише в Лондоні, а й у провінції. І все це очолюють люди з тими самими незвичайними здібностями. Нам скоро доведеться відловлювати їх.

— Це все так, але яка тут причина, Джейн? Звідки це береться?

— Ми зможемо це з’ясувати, коли їх надійно замкнуть у Tаyepi. Зараз у пивницях працюють наші шпигуни — збирають інформацію. Наш удар буде жорстокий і раптовий. Щось іще?

— Треба буде також обговорити останній напад у Кенті. Проте це може зачекати до засідання Ради.

Панна Фаррар двома пальчиками розстебнула футляр, відкинула полотно й дістала маленьку кришталеву кулю — світло-блакитну, ідеально рівну, з пласкою основою. Вона посунула кулю на середину стола.

— Зараз моя черга, — зауважила вона.

Чарівник трохи подався вперед:

— Це один з ваших шпигунів?

— Так. Тепер будьте уважні, Джоне, — це суттєво. Чи знаєте ви, що пан Деверо просив мене стежити за нашими чарівниками — на випадок, якщо хтось із них піде стежкою Дюваля або Лавлейса?

Пан Мендрейк кивнув. Більше, ніж американські повстанці, європейські вороги чи розгніваний простолюд на вулицях, прем’єра лякали власні міністри — люди, що сиділи з ним за одним столом і пили його вино. Боявся він недарма — всі його колеги були вельми амбітні, — та це відвертало прем’єрову увагу від інших нагальних справ.

— І що ж вам пощастило виявити? — запитав він.

— Дещо пощастило, — вона провела долонею над кулею, нахилившись уперед так, що довге темне волосся затулило їй обличчя. Мендрейк, кахикнувши, теж подався вперед, насолоджуючись — як і завжди — її рисами, постаттю, близькістю. Попри всі її небезпечні котячі звички, товариство панни Фаррар чарувало його.

Вона промовила кілька слів. Поверхнею кулі попливли вниз блакитні цятки, зібравшись урешті на дні в калюжку. Горішня частина кулі залишалась прозорою. Аж тут у ній з’явилося зображення — примарне обличчя, що мерехтіло, ворушилось, однак не наближалось.

Панна Фаррар поглянула на Мендрейка.

— Це Йоль, — сказала вона. — Йому було доручено спостерігати за одним з молодших чарівників, що зацікавив мене. Його звуть Палмер, це маг другого рівня, працює в Міністерстві внутрішніх справ. Його кілька разів обійшли з підвищенням на посаді, тож він почувається розчарованим. Учора Палмер повідомив, що він хворий, і не вийшов на службу. Натомість він пішки залишив своє помешкання й подався до заїзду біля Вайтчепела. Убраний він був як простолюдин-робітник. Йоль вирушив за ним — і тепер може доповісти про те, що сталося. Гадаю, вам це буде цікаво.

Мендрейк ухильно махнув рукою:

— Далі, будь ласка.

Джейн Фаррар ляснула пальцями й промовила, звертаючись до кулі:

— Покажи мені заїзд! Із звуком!

Примарне обличчя відсунулось і зникло. Всередині кулі з’явилось інше зображення: сволоки, вибілені стіни, дощатий стіл під висячою мідяною лампою. Дим застеляв закіптюжені вікна з товстими нерівними шибками. Точка огляду була дуже низька — здавалось, ніби вони дивилися з підлоги. Над ними проходили то розпатлані жінки, то чоловіки в погано скроєних костюмах. Ледве чутно, ніби здалеку, долинав сміх, кашель, брязкіт посуду.

За дощатим столом сидів чоловік — опецькуватий добродій середнього віку, з розчервонілим обличчям і сивими пасмами у волоссі. На ньому були мішкуватий комбінезон і м’який капелюх. Він без упину позирав на всі боки — ніби намагався стежити відразу за всіма, хто був у заїзді.

Мендрейк нахилився ще нижче — й непомітно вдихнув запах: парфуми панни Фаррар сьогодні були особливо міцні. В них відчувався гранатовий аромат.

— Це і є Палмер? — запитав він. — Який дивний кут зору! Надто низько…

Дівчина кивнула:

— Йоль обернувся мишею біля плінтуса. Він хотів залишитись непомітним, але ця помилка дорого йому коштувала… Правда, Йолю? — перепитала панна Фаррар, торкнувшись поверхні