Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

ви це чудово розумієте. Мені їх якраз для цього надала леді Данком. Ми сходили туди три-чотири рази, і за рекордно короткий час капітанові борги стали… скажу так, мадам, навіть не уявляю, як він із ними розплатиться! Разом із леді Данком ми показали йому, що одна справа — розраховувати на шлюб із юною леді, маючи скромні доходи, і геть інакша — вважати, ніби вона прийме чоловіка, обтяженого боргами. Спершу капітан удався, якби це сказати… до солдатського лексикону! Але врешті-решт був змушений визнати справедливість наших слів.

М-р Норрелл помітив, що розважлива на вигляд дама, років сорока-п’ятдесяти, подарувала чоловічкові трохи незадоволений погляд. Потім вклонилася, холодно, ледве схиливши голову, і мовчки відійшла подалі в натовп; дрібний чоловічок крутнувся в інший бік й одразу ж привітався з якимсь знайомим.

Далі погляд м-ра Норрелла упав на неймовірно прекрасну пані в білій зі сріблом сукні. З нею вів бесіду високий вродливець, всі репліки якого вона зустрічала щирим сміхом.

— …а раптом він явить на білий світ двох драконів, білого й червоного, що нерозривно сплелися в довічній боротьбі у підвалинах цього будинку і символізують прийдешній занепад містера Ґодсдона?[34] Наважуся припустити, — лукаво підморгнув чоловік, — ви тільки зрадієте.

Дівчина знову розсміялася, ще веселіше ніж до того, і м-р Норрелл зі здивуванням почув, як наступної ж миті до неї хтось звернувся, назвавши її місис Ґодсдон.

Трохи подумавши, м-р Норрелл вирішив, що мав би з нею поговорити, та поки він це надумав, пані вже кудись завіялася. М-ра Норрелла вже млоїло від шуму й гаму стількох людей, тому він прийняв рішення помалу вибиратись додому, але саме тієї миті юрба біля виходу утворилася така, що здолати її не видавалося можливим. Його підхопив потік гостей і поніс у протилежну частину кімнати. М-ра Норрелла стало носити кругами, немов сухий листочок по риштаку. На одному з таких кіл він раптом запримітив тихенький закуток попід вікном, де за високою ширмою із різьбленого чорного дерева, інкрустованого перламутром, він помітив — хвала небесам! — книжкову шафу. М-р Норрелл заховався там, вибрав на полиці «Простий виклад цілого Одкриття Сьв. Йоана», що належав перу Джона Непера[35], та заходився його читати.

Недовго він там сидів, коли, випадково звівши очі догори, помітив того самого вродливця, котрий бесідував із місис Ґодсдон, а поруч із ним — дрібного чоловічка, що зазнав стільки клопоту, руйнуючи матримоніальні сподівання капітана Герста. Вони жваво перемовлялися, однак товкотнеча навколо штовхала їх так сильно, що високий чоловік абсолютно безцеремонно вхопився за рукав дрібного й затяг його за ширму, де вже сидів м-р Норрелл.

— Його тут немає, — проказав високий, вимовляючи з притиском кожне слово і тицяючи при цьому пальцем в плече співрозмовника. — Де обіцяний огнистий і пронизливий погляд? Де незбагненний транс? Хоч когось зачакловано? Ні, не думаю. Ви закликали його, немов духа з безодні, але той не прийшов[36].

— Ми сьогодні ще вранці бачилися, — захищався низький. — Він розповідав про дивовижку магію, яку творив нещодавно, і сказав, що прийде.

— Уже перейшло за північ, а його все ще немає. — Високий поблажливо всміхнувся згори до низького. — Зізнайтеся, ви з ним не знайомі.

Низький всміхнувся у відповідь (вони наче фехтували цим своїм умінням) та відповів:

— Ніхто в цілому Лондоні не знає його краще від мене. Зізнаюся, я й сам трошки — геть трішечки — розчарований.

— Ха! — зрадів високий. — Це так на нас усіх відразливо тисне салонна думка. Ми прийшли сюди в очікуванні чогось надзвичайного, а натомість вимушені самі себе розважати. — Аж тут його око спинилося на м-рові Норреллі, і він промовив:

— Цей джентльмен читає книгу!

Низький озирнувся й зачепив ліктем «Простий виклад цілого Одкриття Сьв. Йоана». Через це м-р Норрелл отримав прохолодний погляд, мовляв, треба ж так захарастити настільки маленький закуток такою грубезною книгою.

— Я ж сказав уже, що й сам розчарований, — правив низький далі, — проте я анітрохи не здивований. Ви його не знаєте так, як я. О! Смію вас запевнити, він по-своєму ще той хитрун! Хитрішого ще треба пошукати. Людина, яка купує будинок на Гановер-сквер, має смак. Так-так! Він придбав будинок на Гановер-сквер! Певно, ви ще не чули про це? Багатий мов якийсь юдей! Мав він старого дядька на прізвище Гейторнтвейт, котрий пустився духу й лишив йому величезні статки. Поміж інших дрібничок у Йоркширі в нього ще й велетенська садиба, що за звичкою зветься Абатством Гертф’ю.

— Ха! — сухо видихнув високий. — Оце так пощастило. Старі дядечки-багатії при смерті аж надто нечасто трапляються.

— І не кажіть! — гукнув низький. — В одних моїх друзів, Ґріффінів, є напрочуд заможний дядечко, за котрим вони доглядають від бозна-коли, і хоча йому було під сто років, коли це все розпочалося, дядечко досі живий і, здається, житиме вічно, тільки щоб їм дошкулити. Тимчасом самі Ґріффіни також не молодшають і пускаються духу один за одним у стані якнайприкрішого розчарування. Та чогось я впевнений, мій любий Ласеллзе, кому-кому, а вам перейматися нічого, ваші статки забезпечують вам дозвілля і без догляду за обридливими стариганами, еге ж?

Високий чоловік зробив вигляд, що не почув цей нахабний випад, натомість холодно зауважив:

— Здається, цей джентльмен воліє вам щось сказати.

Означеним джентльменом був ніхто інший як м-р Норрелл, що, приголомшений таким одвертим обговоренням його статків та маєтностей, уже кілька хвилин чекав, щоб утрутитися в розмову.

— Перепрошую, — промовив він.

— Так? — різко відповів низький чоловічок.

— Містер Норрелл — це я.

Високий і низький дуже широко розплющили очі.

Немало помовчавши, останній, на обличчі котрого вирази змінювалися від образи до пустопорожнього вигляду і — нарешті — легкого спантеличення, попросив м-ра Норрелла назватися ще раз.

Саме так м-р Норрелл і зробив, по чому дрібний джентльмен проказав:

— Перепрошую, сер, але… Ну, тобто я хотів сказати… Сподіваюся, ви пробачите мені моє нахабство, але смію запитати, у вашому будинку на Гановер-сквер буває вбраний у чорне чоловік з худим обличчям, схожим на покручений корінь?

М-р Норрелл на хвильку замислився і відповів:

— Чилдермасс. Ви говорите про Чилдермасса.

— Ах, Чилдермасс! — вигукнув низький, немовбито йому все прояснилося. — Ну, звісно же! Треба ж було так помилитися! Це ж Чилдермасс! Ох, містере Норрелле! Навіть не знаю, як вам описати ту радість, що я зараз відчуваю, познайомившись із вами. Сер, моє прізвище Дролайт.

— Ви знайомі з Чилдермассом? — подивувався м-р Норрелл.

— Я… — затнувся м-р Дролайт. — Я бачив, як описаний мною чоловік виходив із вашого будинку і… Ох, містере Норрелле! Я вчинив, як справжнісінький дурник! І