Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 , Yu Lee"

Новий товариш

Після кількох безсонних ночей, організм вимагає свій заслугований відпочинок, адже в мішки які утворилися у мене під очима можна спокійно складати городину, а трапилося все саме тому, що на одному з чергувань мій помічник замість варти вирішив задрімати, і тому в мене тепер постійна тривога, а раптом знову повториться. В результаті страх перед хижими тваринами або випадковими розбійниками не давав мені зануритися в обійми морфія і віддатися йому повністю.

Звернувши з дороги, ми забрели глибше в ліс, щоб знайти місце для ночівлі. До найближчих поселень було ще далеко, і дісталися б ми до них тільки за північ, тому розмістились на свіжому повітрі біля вогнища. Знайшовши відповідне місце та організувавши собі все, що було потрібно для зручності, ми повечеряли. Першим на вахту заступав Том, а це давало надію, що мої мішки під очима таки зменшаться, я так думала. Але через декілька годин ми нашорошилися, бо чітко почули звуки нелюдської бійні. Десь зовсім поруч лунав писк якоїсь маленької тварини, і грізне гарчання чогось великого. Ми підскочили з місця і кинулися на звук.

Вовк намагався роздерти маленьке звірятко, яке було хоч і поранене, але все ж чіплялось за життя як миша, загнана в куток. Я недовго думаючи, запустила вогняну кулю магії у вовка, і тепер вже він з вереском помчав геть. Підбігли ми з Томом до постраждалої істоти, яка на щастя була жива, але нерухомо лежала на землі. 

Обмацавши її, мій помічник сказав, що кісточки і тканини відносно цілі і в принципі можна застосовувати цілющу магію, чим я і зайнялась. Коли всі рани загоїлись, маленьке звірятко відкрило свої яскраві аметистові очі і з вдячністю промовило:

– «Дякую вам», – пролунало це ніби в моїй голові, що добряче здивувало мене, і я навіть відсахнулася.

– Отакої! – випалила я.

– Що трапилось? – не зрозумів Том.

– Це звірятко..., нас тільки що подякувало, – як то навіть невпевнено я сказала.

– Я нічого не чув, – похитав він головою.

– Невже мені здалося? – задумалася я.

– «Вибачте, я дійсно з вами можу говорити», – ще раз пролунав голос у моїй голові.

– Знову! – голосно сказала я. – Воно говорило, і сказало, що може з нами говорити!

– Але я справді нічого не чув, – судячи з усього, Том засумнівався в моїй розсудливості.

– Я не брешу! – наполягала я.

– Як і я.

– «Люди мене не чують, тільки чарівники», – спробувало пояснити звірятко.

– Оу, ось воно що, – зрозуміла я чому так вийшло.

– Що там? – цікавився Том. – Звір ще щось сказав?

– Так, тільки те, що ти його не почуєш тому що не чарівник.

– От дідько, прикро звичайно, знову я в прольоті! – засмутився він.

– «Дуже складно домогтися того, щоб людина почула мене. І якщо можна, прошу, називайте мене Фумі, а не звірятко», – попросило воно.

– Отже Фумі, добре, – погодилася я. – «Цікаво а що це за звір взагалі-то?», – задумалася я.

Загалом Фумі був схожий на лисицю, але якусь маленьку і сильно вухату, особисто я таких не зустрічала раніше, і тим паче з таким кольором очей, як не крути а він був незвичайний.

– Фумі? – уточнив Том.

– Так, каже що його звуть Фумі, – підтвердила я.

– «Я дівчинка», – знову пролунав голос у мене в голові, до якого я поступово починала звикати.

– Ой, Фумі – дівчинка, – чомусь цей факт змусив мене збентежитися, чи що.

– Ну я коли оглядав її кісточки, то одразу визначив її стать, – спокійно зізнався напарник.

– А чому ти тоді казав, що це він?

– Так я й не казав, просто тебе не виправляв, – хитро посміхнувся він.

У цей час вона встигла піднятися на ніжки і почати приводити себе до ладу, вона нікуди не тікала, а чекала поки ми з Томом з'ясуємо хто має рацію хто винен, і зрештою вона випалила:

– «А, ви хотіли дізнатися, що я за звір. Я Фенек, пустельна лисиця», – пояснила вона.

– Що? – здивувалася я такому повороту. – «Як вона дізналася що мене це цікавить?».

– «Просто це спілкування працює в дві сторони, я так само чую як ви говорите в умі, але не завжди, тільки коли налаштовуюсь на вас», – пояснила вона.

– Дуже корисна здатність.

– Я так розумію ви продовжуєте розмовляти, і нагадаю що половину розмови я не чую, – якось з докором сказав Том. – Коли такі справи, я повернуся до нашого табору, загроз начебто більше немає, – і він розвернувся і ображений пішов.

– «Ви не проти якщо я з вами подорожуватиму?», – раптом запитала лисиця.

– А ти бажаєш?

– «Дуже», – зізналася вона.

Я була не проти такого приятеля, підхопивши її на руки я вирушила слідом за Томом. Вже гріючись біля вогнища я повідомила йому, що тепер з нами буде ще й Фумі, якщо чесно було все одно. Але лисиця запевняла що вона може стати в нагоді, вона непогано вміє збирати інформацію якщо раптом знадобиться. Я не заперечувала якщо у нас буде особистий шукач, а ще я давно хотіла завести кішку або собаку, але якщо чесно лисиця теж непогана альтернатива.