Читати книгу - "Пацієнт, Трюде Тейге"

У задній стіні без вікон — троє замкнених дверей. Кайса відчинила одні, там була котельня; другі двері вели до маленького туалету. Треті двері відрізнялися від решти, були масивніші й мали клавішний кодовий замок. Кайса взялася за клямку й тієї миті почула клацання замка вхідних дверей нагорі й голоси, чоловічий та жіночий. Але слів не розчула. Голоси наближалися. Спускалися в підвал. Котельня! Вона шаснула туди, прилипла спиною до стіни. Низький жіночий голос нагадував голос Маріанне Вінтер. Вона розмовляла естланнським діалектом. Кайса зазирнула в щілинку дверей і побачила її. Вона ходила кімнатою, раз у раз показувала на щось рукою. А хто ж чоловік?

— Меблі й ткацькі верстати хай залишаються, — сказала Маріанне. — Вони ще годяться до вжитку. А ось усе металеве й електроприлади завантаж на човен і викинь у море. І ще ось це, у тій кімнаті, — додала вона й зникла з поля зору Кайси.

Почувся писк і тихе клацання. Коли Кайса трохи нахилилася вперед, побачила, що двері з кодовим замком відчинені, усередині миготіли пасмуги світла — вони мали кишенькові ліхтарики. Кайса тихенько прокралася туди, глянула в шпарку між завісами дверей. Усередині ледь виднівся великий зливний бак під стіною, кілька полиць зі скляними колбами різного розміру.

— Більше не хочу мати з цим справи…

Тепер Кайса впізнала голос, він належав Фруде Ульсенові й звучав скигливо.

— Облиш, ти не маєш вибору, — роздратовано відповіла Маріанне Вінтер. — Усе треба прибрати. А прибрати — означає стерти з лиця землі.

— А якщо…

— Не чуєш, що я кажу? Все знищити! Якнайшвидше! Ти вже зав’яз у цьому по вуха! Зараз ми заберемо лише найважливіше.

— А з цим що робити?

— Спалимо, — відповіла Маріанне Вінтер.

Її голос лунав значно ближче. Кайса знову заховалася в котельні. Чутно було, як замкнулися двері, кроки почали віддалятися.

Як їй звідси вибратися, щоб її не помітили? Вона скрадливо понипала підвалом. У найдальшому, найтемнішому кутку помітила двері, що вели в тісний коридорчик. У кінці коридорчика був вихід надвір.

Замкнений. Вона вставила ключ у замок, і він зі скрипом провернувся.

Кайса вийшла з протилежного кінця будівлі. Дихалося приємно, бо повітря в підвалі було хоч і холодне, та водночас застояне й нудке. Голова обважніла. «Чому Маріанне Вінтер не замовила контейнера і не найняла робітників, щоб вивезти увесь непотріб та прибрати будинок, щоб у ньому могли жити люди, якщо вже його мають пристосувати під притулок для біженців?» — подумала вона. І враз згадала, що залишила авто за клунею. Вона не могла звідси поїхати, доки не підуть Маріанне й Фруде. Кайса принюхалася. Смерділо паленим. Вона швидко перебігла в чагарник і, зробивши великий гак, обійшла санаторій стежкою. Біля заростів дикої рожі зупинилася. Звідси їй видно було все подвір’я. І старий цвинтар трохи віддалік за клунею. Біля оранжереї у старій бочці горів вогонь. Маріанне й Фруде виносили з будинку ящики й кидали в полум’я. Архівні шухляди й возик з електроапаратом завантажили в пікап, який Кайса відразу впізнала. Він стояв на подвір’ї, де мешкав Фруде Ульсен. Як вона пожалкувала, що не має фотокамери й не може зняти усе, що відбувалося, з наближенням, великим планом, їй не видно було, що саме вони спалювали.

За годину Кайса промерзла до кісток, але з місця не рушала. Вона помітила, як Фруде загубив щось з однієї пачки. Воно лежало за бочкою — тека або якась підшивка. Коли обоє зникли в будинку, Кайса побігла тим самим шляхом, що й прийшла, стала за кутом, дочекалася, доки ті двоє повернулися з новими ящиками. А коли вони знову разом пішли в будинок, кинулася до бочки. Тільки-но схопила теку, почулися голоси. За чотири-п’ять метрів стояв іржавий трактор.

Вона метнулася до нього й ледь встигла заховатися, як Маріанне й Фруде вийшли з дверей. Кайса лягла на живіт, підповзла на ліктях ближче й завмерла; вона чула їхню розмову і нарешті наважилися обережно визирнути зі свого сховку. Фруде показав на ящик і щось сказав. Маріанне нахилилася до нього, швидко заговорила, а тоді зненацька тицьнула йому в груди пальцем, і він відсахнувся. Приніс іще горючої рідини. Полум’я метнулося високо вгору. Кайса відчула його тепло на обличчі. Маріанне взяла щось з ящика, відгвинтила ковпачок, вилила рідину на землю, а посудину жбурнула у вогонь. Фруде стояв, схрестивши руки, і спостерігав. Коли Маріанне знов щось кинула в бочку, він різко відвернувся, затуляючи рот долонею, ніби його знудило.

18

Ленсман Уле-Якоб Еґґесбьо стояв на пірсі на Кінці й подумки стогнав. Дідько! Мандрівка в гори з Буділь уже накрилася! І запланований опісля обід! І все решта опісля — теж. Він одразу написав їй смс-ку з лайком-серденьком, кілька секунд дивився на текст, передумав і стер його, потім зітхнув, уже вголос, і таки надіслав. Уле-Якоб помітив швидку вгорі на дорозі, ступив кілька кроків наперед, став у начальницьку позу і владним голосом попросив людей відступити. На пірсі зібралася юрба зівак, більшість з них він знав особисто, та, зрештою, він знав усіх з цієї комуни. Кілька було чужих, видно дайвери, які приїхали на фестиваль. Ленсман підкликав жестом молоду студентку поліцейської академії, яку нещодавно взяли на практику, і вони полізли через край пірса. Практикантка фотографувала. Вона справляла враження дуже старанної, це добре, можна буде частину справ делегувати їй, бо зараз почнеться круговерть з ідентифікацією, розтином та всяким іншим. Еґґсбьо схилився, ще раз придивився до обличчя. Чоловік. Незнайомий, жодного сумніву. Він махнув двом медикам швидкої, ті принесли ноші, разом витягнули тіло з води й вклали на ноші. Чоловік був одягнений в темний спортивний костюм. Еґґсбьо попросив практикантку зробити кілька великих планів обличчя потопельника.

— Давно плаває, як гадаєте? — запитав він медиків.

— Ну, не дуже давно, — відповів один.

Обидва медики нахилилися ближче, довго мовчки вивчали обличчя жертви. Рот розкритий, губи трохи підпухлі, очі напівзаплющені. Покійник ніби дивився на них. Еґґесбьо показав на обличчя.

— Це ж не риби його обгризли?

Медики одностайно заперечили — ні, не риби.

— Але поранення свіже, — завважив один з них, показуючи на продовгасту відкриту рану й кілька синців на чолі. — Довго стікав кров’ю.

Еґґсбьо поцікавився, чи не міг покійний поранитися від того, що хвилі