Читати книгу - "Вогонь у серці , Alina Pero"

Іван

Знову стук у двері.

Я кинув роздратований погляд на Матвія, який досі блукав по моїй квартирі й явно не збирався йти.

— Відчинено! — буркнув я.

Двері відчинилися, і я завмер.

На порозі стояла Ніка. В її очах читався шок, а може, навіть переляк. В руках нічого не було, тільки стиснуті кулаки, а губи ледь помітно тремтіли.

Матвій, що спочатку здивовано витріщився на неї, швидко розтягнув губи в усмішці, явно насолоджуючись ситуацією. Він повернувся до мене, нахилився ближче й, ніби розповідаючи найбільший секрет, пробурмотів:

— Так це та сама сусідка, яка тебе затопила? — Він хмикнув. — Гарненька... навіть дуже.

Я відчув, як до горла підкочується роздратування. Кинув на нього злісний погляд і, не довго думаючи, кулаком—не сильно, але достатньо відчутно—вдарив йому в живіт.

— Ай, блін! — скривився він, але лише розсміявся.

Розправившись, він підійшов до Ніки й простягнув руку:

— Привіт! Матвій. Найкращий друг і найулюбленіший колега оцього буркотливого пенька.

Я глибоко зітхнув і закотив очі.

Ніка трохи розгублено посміхнулася, легенько потиснула його руку:

— Привіт. Ніка.

Матвій знову перевів погляд на мене, окинувши оцінюючим поглядом ситуацію, й з удаваною серйозністю сказав:

— Я бачу, що тобі моя допомога вже непотрібна. Ну що ж, тоді я пішов, бо завтра зміна.

Він ляснув мене по плечу, підморгнув Ніці й попрямував до виходу, залишаючи нас удвох.

Двері зачинилися.

Я подивився на Ніку. Вона стояла трохи напружено, ніби не знала, що сказати.

— Ну, — пробурмотів я, — чого прийшла?

Ніка

Я ступила всередину, і серце стислося.

Іван сидів у інвалідному візку, з загіпсованою ногою, забинтованою рукою та темними синцями на обличчі. Він виглядав... побитим. Втомленим. Від цього образу щось неприємно стиснулося в грудях.

Я не знала, що сказати.

Він глянув на мене з-під лоба, обличчя застигле, відсторонене. Його пальці нервово стиснули підлокітники крісла.

— Як ти себе почуваєш? — нарешті видушила я.

Його губи смикнулися в кривій усмішці.

— Як гадаєш? — сарказм лився з кожного слова.

Я стиснула плечі.

— Просто... у газетах писали...

Його очі різко блиснули.

— Ага, ну звісно. Прочитала в газетах і вирішила перевірити, чи я ще живий?

Його роздратування було майже відчутним у повітрі.

— Ні, я тільки-но дізналася! — Я зробила крок ближче. — Мені шкода. Чим я можу допомогти?

Він хмикнув, наче я сказала щось неймовірно дурне.

— Допомогти? — Він зиркнув на мене, холодно. — Дякую, але я чудово справлюся сам. Ніхто мені не потрібен.

Я ледь помітно стиснула губи.

Брехня.

Йому явно потрібна допомога, хоча б у дрібницях. По квартирі пересуватися, перев’язки робити, хоча б посуд помити чи їжу приготувати. Але він, схоже, був готовий скоріше впасти з цього крісла, ніж визнати, що сам не впорається.

Я зітхнула, схрестивши руки на грудях.

— Добре, як скажеш, — кивнула я. — Але якщо що — скажи.

Я знала, що він не скаже.

Але, чомусь, не збиралася просто так залишати його напризволяще.