Читати книгу - "Вогонь у серці , Alina Pero"

Іван

Я чув, як за Нікою зачинилися двері, і в квартирі стало дивно тихо. Довбане відчуття самотності накочувало хвилею.

Зціпивши зуби, я спробував піднятися з цього клятого інвалідного візка. Вся моя сутність кричала, що я не безпомічний, що я можу сам. Але варто було перенести вагу на ногу, як гострий біль прострелив її аж до кісток.

— Бляха... — вирвалося крізь зуби.

Я вчепився пальцями в підлокітники, але права рука тремтіла, а бинт, що обмотував її, уже вкрився свіжими плямами крові. Я зціпив зуби ще сильніше. Бісить. Усе бісить.

Двері знову відчинилися, і в кімнату увійшла Ніка, тримаючи пакети з їжею.

— Ти що робиш? — голос у неї був змішаний — трохи сердитий, трохи стривожений.

— В космос зібрався, не видно? — огризнувся я.

Ніка пирхнула й швидко підійшла. Її погляд опустився на мою руку, і обличчя миттєво змінилося.

— Ти знову її роздер?

— Все під контролем.

— Ага, звісно. — Вона поставила пакети на стіл і, навіть не питаючи дозволу, опустилася переді мною навколішки, взявши мою руку.

Я хотів вирвати її, але Ніка вже розмотувала бинт. Вона примружилася, побачивши розійшовся шов і кров, що проступала з рани.

— Ти ж не тупий, Іване, правда? — її голос став трохи м'якшим, але сарказм нікуди не зник. — Рана свіжа, а ти тут займаєшся геройством.

— Я не якийсь там безпомічний…

— Ніхто не каже, що безпомічний. Але якщо ти хочеш ще місяць у лікарні валятися, то продовжуй у тому ж дусі.

Я злісно подивився на неї, але Ніка, здавалося, навіть не помітила.

— Сиди рівно, зараз перероблю пов'язку, — сухо сказала вона.

Вона явно не збиралася йти. Чорт.

Ніка

Коли я повернулася до квартири Івана, то одразу зрозуміла, що щось не так.

Він сидів у візку, але його обличчя було напружене, зуби стиснуті, а бинт на руці… Я різко зупинилася, помітивши червоні плями, що розтікалися по тканині.

— Ти що робиш? — видихнула я, навіть не стримуючи роздратування.

— В космос зібрався, не видно? — буркнув він.

Типовий Іван. Навіть поранений і напіврозбитий, він все одно огризається. Я склала руки на грудях і повільно наблизилася.

— Ти знову роздер шов?

— Все під контролем, — пробурмотів він, але я вже бачила, що це не так.

Я присіла перед ним, взяла його руку й почала акуратно розмотувати бинт. Він сіпнувся, намагаючись вирвати її, але я лише міцніше стиснула пальці.

— Ти ж не тупий, Іване, правда? — примружилася я, оглядаючи рану.

— Я не якийсь там безпомічний…

— Ніхто не каже, що безпомічний. Але якщо ти хочеш ще місяць у лікарні валятися, то продовжуй у тому ж дусі.

Він зиркнув на мене так, ніби хотів спопелити поглядом. Але я не відступила.

— Сиди рівно, зараз перероблю пов’язку, — коротко кинула я.

Він закотив очі, але мовчки дозволив мені зробити свою справу.

Звичайно, він буде пручатися, грати роль сильного, незалежного. Але я бачила більше, ніж він хотів показати. Бачила втому, роздратування, злість не тільки на мене, а й на самого себе. І ще щось… Щось, що він не хотів визнавати.

Але нічого. У мене час є.