Читати книгу - "Вогонь у серці , Alina Pero"

Іван

Я потягнувся за чашкою, намагаючись зробити собі каву. Все, що мені потрібно – це грьобана кава, нічого більше. Але рука ще слабка, пекучий біль прострілює від зап’ястя до плеча, і…

Чорт! Чашка вислизає з пальців і падає на підлогу. Глухий звук розбитої кераміки віддається в голові, а разом із ним накочує хвиля злості.

– Бляха… – шиплю крізь зуби, стискаючи кулак здоровою рукою.

І тут, звідки не візьмись, з’являється Ніка. Вона опускається навпочіпки, швидко збираючи уламки.

– Не лізь, – рикнув я, але вона навіть не піднімає голови.

– Ти поранишся, – каже спокійно, ніби й не чує моєї злості.

Це бісить ще більше.

– Я не дитина! Сам впораюсь!

– Ага, бачу, як впорався, – кидає вона з сарказмом і продовжує прибирати.

Я стискаю щелепи, кулаки, усе, що можу стиснути, щоб не зірватися ще більше. Я ж повинен бути сильним, я ж звик усе контролювати. А зараз навіть кляту чашку не можу втримати в руках!

– Я можу хоч щось зробити сам, чи ти тепер цілодобова нянька? – випалюю, вдивляючись у її спокійне обличчя.

Вона підводиться, відходить до смітника і висипає уламки, а потім повертається до мене.

– Та з радістю б не була нянькою, якби ти нарешті перестав поводитися, як роздратована бомба! – її голос теж напружений, але не злий, скоріше... втомлений. – Ти злишся не на мене, а на себе.

Її слова ніби ляпас. Різкий, несподіваний.

Я відкриваю рот, щоб щось відповісти, але... блін, вона права. І це ще більше бісить.

Ніка

Я бачила, як його пальці напружилися, як він спробував утримати чашку, але не зміг. Бачила, як вона впала, як він закляк на місці, ніби не вірячи, що це сталося.

А потім – злість.

Я вже звикла до цього. Іван зараз – це людина, яка не знає, куди подіти свої емоції. Він ненавидить відчуття безпорадності, а кожна така дрібниця лише доводить йому, що зараз він не такий, як раніше.

Я підійшла, нахилилася і почала збирати уламки.

– Не лізь, – гаркнув він.

І що? Думає, я піду?

– Ти поранишся, – відповіла спокійно.

Він кипів, я це бачила. Напевно, якби міг, вилаяв би мене ще сильніше.

– Я не дитина! Сам впораюсь!

– Ага, бачу, як впорався, – зітхнула я.

Я швидко підмела підлогу, викинула уламки і знову повернулася до нього.

– Та з радістю б не була нянькою, якби ти нарешті перестав поводитися, як роздратована бомба! – різкіше, ніж планувала, але ж скільки можна? – Ти злишся не на мене, а на себе.

Його очі спалахнули гнівом. Але, здається, я влучила в саму точку.