Читати книгу - "Вогонь у серці , Alina Pero"

Іван

Я сиджу в цьому клятому візку й мовчки спостерігаю, як Ніка вовтузиться на кухні. Вона принесла їжу й вирішила підігріти її, бо, за її словами, «холодне їсти не можна».

Вона рухається впевнено, ніби в себе вдома. Я бачу, як легко вона ріже овочі, як швидко знаходить потрібні спеції, як спокійно знімає каструлю з плити. Аромати їжі розповзаються квартирою, і мій шлунок, зрадник, дає про себе знати тихим бурчанням.

Чорт, як же мене все це дратує.

Дратує її спокій.

Дратує, що вона поводиться так, ніби це нормально – доглядати за дорослим мужиком.

Дратує, що я й справді зараз безпорадний.

Я відводжу погляд, намагаючись сконцентруватися на чомусь іншому, але тут…

– Пора вставати, – каже вона.

– Нащо? – бурчу.

– Думаю, тобі пора в туалет.

Я мружу очі. Вона що, телепат?

– Я справлюсь.

– Ага, як із чашкою?

– Блін, Ніка, ти можеш хоч трохи стримувати свій сарказм?

Вона зітхає, підходить ближче, кладе руки на поручні візка.

– Якщо тобі потрібно в туалет, давай я допоможу. Просто прийми це.

Я напружуюся. Це жесть. Це приниження. Я – дорослий, здоровий (майже) мужик, а мене ведуть у туалет, як малого.

Але, чорт забирай, мені дійсно важко.

– Добре, тільки без зайвих слів, – бурмочу.

Вона допомагає мені піднятися. Підтримує за лікоть, коли я намагаюся спертися на милиці. Я відчуваю її руку на спині, відчуваю її запах – легкий, з нотками чогось солодкого.

Я стискаю зуби. Я не хочу цього всього.

Я хочу просто зробити свої справи й повернутися назад.

Коли закінчую, вона допомагає мені дійти до ліжка. Підтримує, коли я сідаю.

– Лягай, – каже тихо.

– Я не немовля.

– Я й не кажу. Просто давай без зайвих рухів, щоб не зачепити рани.

Я знову бурчу щось нерозбірливе, але все ж слухаюсь.

Ніка дістає з упаковки знеболювальні, простягає мені склянку води.

– Випий, інакше знову мучитимешся.

Я беру таблетки, запиваю й лягаю, важко зітхаючи.

Коли вона вкриває мене ковдрою, я стискаю кулаки.

Що ж це за грьобане життя таке?

Вона повертається до кухні.

Я стежу за нею поглядом.

Її рухи плавні, зібрані. Вона не виглядає втомленою чи роздратованою.

Ніби це для неї – нормально.

Доглядати за мною.

І це чомусь злить мене ще більше.

Ніка

Я стою біля плити, помішуючи їжу, і краєм ока ловлю відображення Івана в дзеркальній поверхні духовки. Він дивиться на мене. Мовчки, ніби оцінює.

Це трохи напружує.

Я розумію, що він злиться. Злиться на себе, на травми, на ситуацію. І, швидше за все, трохи на мене. Але я не з тих, хто тікає від труднощів.

Тому я тут.

Тому я готую йому їжу, хоча він і не просив.

Я швидко розкладаю все по тарілках, наливаю чай.

– Їсти будеш у ліжку чи за столом? – запитую, повертаючись до нього.

– Ти ж бачиш, – він киває на свої травми.

Я хитаю головою й беру піднос із тарілками.

– Добре.

Сідаю поруч на край ліжка. Подавати йому ложку не наважуюся – не хочу, щоб знову гаркнув. Натомість починаю їсти сама, спостерігаючи, як він невпевнено бере ложку лівою рукою.

Я бачу, що йому важко.

Бачу, як він злиться на свою незграбність, як насуплює брови, коли частина їжі падає назад у тарілку.

– Може, допомогти? – обережно питаю.

Він зводить на мене роздратований погляд.

– Я не дитина.

– Окей.

Ми їмо мовчки.

Я бачу, як він час від часу коситься на мене, ніби хоче щось сказати, але стримується.

Зрештою, коли тарілки майже порожні, я вирішую розрядити атмосферу:

– Знаєш, ти так дивишся на мене, ніби я збираюся отруїти тебе.

Іван хмикає.

– Просто намагаюся зрозуміти, чому ти це робиш.

– Готую їжу?

– Доглядаєш за мною.

Я кладу ложку й знизу дивлюся на нього.

– Бо хочу.

Він знову хмикає, але цього разу менш сердито.

– Чомусь здається, що ти не відстанеш.

Я посміхаюся.

– Правильно здається.

Після цього ми знову їмо мовчки, але напруга між нами трохи розчиняється.

Коли він доїдає, я забираю тарілки.

– Тобі треба відпочити, – кажу м’яко.

Він зітхає й заплющує очі.

Я виходжу з кімнати, мию посуд. В голові крутяться думки:

Чому я це роблю?

Чому мені не байдуже?

Чому я не хочу залишати його одного, навіть якщо він бурчить і відштовхує мене?

Я витираю руки рушником і тихенько заглядаю в його кімнату.

Він спить.

Його обличчя нарешті розслаблене, без звичної маски роздратування.

Я дивлюся на нього ще кілька секунд, потім обережно закриваю двері.

Зітхаю й виходжу з квартири.

Чомусь у цей момент відчуваю, що повернуся сюди ще не раз.