Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Тобто, ви хочете сказати, — з явною недовірою перепитав Лужний, — що вже виїхали до Сполучених Штатів, а потім свідомо повернулися? І що вам ніде не обламалося, ніде не завернули?

— Саме так! — зрадів той. — А головний не вірить. — Вважає, що у мене там щось не склеїлося і я намагатимуся знов.

— Загалом, важко повірити. Ви ж знали, на що йдете. І маму надовго залишали. І грошей купу витратили. Я сам колись намагався, то ж розумію, — зауважив Вадим. — Дійсно, не схоже на правду.

— Вадиме Борисовичу, які витрати? — не зрозумів Труш, — У мене дядько рідний там! Від нього виклик був, реальний, не підроблений. Ну, півтори «штуки» на квитки туди й назад, не заперечую. Знову ж таки дядько майже усе заспонсорував. То ж витрат мінімум. Просто прикро, що вже настроївся — і знов у рідне болото.

— Тобто, ви хочете сказати, що з жодними підприємцями, які влаштовують еміграцію громадян, ви стосунків не мали, — думав про своє Вадим.

— Та кажу ж вам — дядько рідний… На біса мені якісь шахраї?

— Ну, гаразд, — наважився лікар. — Але послуга за послугу. Ви можете показати мені свій мобільний от просто зараз? І щоб я у ньому поколупався.

— Та які проблеми? Узагалі можу подарувати. Я звідти штук п’ять привіз.

Узявши телефон, Вадим проробляв з ним ті самі операції, що й з мобілкою своєї медсестри.

— А ви скажіть — що вас цікавить, — скрадливо шепотів Вась-Вась. — Може так підкажу?

— Ну якби не було дядька, до кого б звернулися? Яким би шляхом йшли?

— Навіть не знаю, — розгубився інженер. — Шукав би. Людей питав, які збираються туди. Або родичів тих, хто раніше встиг виїхати. Скільки того Нижнього? Усім все відомо. Он, Стихар наш поїхав. Напевно, у нього б також питав. А швидше за все, така ідея мені взагалі б на думку не спала, якби не дядько. На усе ж готове їхав! А з нуля — це наважитись потрібно. До речі, окуліста нашого, кажуть, «кинули» з поїздкою. І тепер головний його, як і мене, назад брати не хоче. То Стихар збирається приватну практику відкривати. Ось у цьому підвальчику, до речі.

Машина вже їхала по території. Телефон Вадима засигналив у кишені. Витягши його, лікар не схотів говорити у присутності Труша.

— Вадиме Борисовичу, ну ми зрозуміли одне одного?

— Так, не хвилюйтеся, — відповів той, прямуючи до підвалу, на який вказав інженер.

— Молоді люди, — пояснювала Полянська. — Все-таки це питання у компетенції головного лікаря. Я не маю права вирішувати.

— Та ж він давно згодився, — доводив Хижняк. — А у нас саме спонсор намалювався. Он — Ігор Миколайович підприємця оперував. Ви ж розумієте, як воно — піде і забуде про обіцянки. А зараз усе дає — і цемент, і шпаклівку. Момент сприятливий, не можна згаяти. А головний нікого не приймає, усіх до вас відправляє.

— Ото ж бо… — зітхнула Полянська. — А через що? Один вже дошукався спонсорів. Тепер замучимось по прокуратурах бігати. Ви ж знаєте про історію з вікнами?

— Чули, — закивали обоє. — Але це інша справа. Жодних документів, угод. Дає чоловік матеріали і все. А ми робимо своїми руками. У вільний від роботи час. Та ви подумайте, Інно Сергіївно, — повно ж молоді у шпиталі, багато хто схоче увечері здоров’я поправити.

— Та й для вас, — хитро посміхнувся Хижняк. — Гадаю, ці питання аж ніяк не на третьому плані. Фітнес також буде.

— Та ну вас! — замахала руками Полянська. — Вмієте підлизатися до жінки.

— Чого ж, — похмуро промовив Цекало. — Не тільки. Ще й про лікарню думаємо. У робочий час приміщення могло б працювати як кабінет лікувальної фізкультури. Що — погано?

Витягши телефон, вона набрала Костогриза.

— Григорію Віталійовичу, пробачте. То віддавати молоді колишній медсклад під спортзал? Ну, сіли на голову і все. Так. Зрозуміло. Все, працюйте, спортсмени. Але у неробочий час.

— Дякуємо! — розцвів Хижняк.

— А якби я конкретизувала головному, Ігоре Миколайовичу, хто саме просить приміщення, гадаю, він добре б іще подумав. То ж робіть висновки.

— Чого ж, можете передзвонити і конкретизувати, — в’їдливо зауважив Цекало.

Полянська лише охнула.

— Він жартує, Інно Сергіївно, — замахав руками Хижняк. — Пробачте! Усе, ми пішли. Дякуємо. На відкриття зі стрічкою та шампанським запросимо.

— Ідіть до біса, не діставайте…

— Дурний чи що? — штовхнув колегу Хижняк, щойно зачинив за собою двері. — Чого заводиш її? Нормальна ж баба!

«Більш аніж…» — глибоко зітхнув подумки той.

Іванов та Петров вийшли з приміщення Нижньороздольської районної прокуратури і закурили. Нижчий за чином Петров тримав під пахвою чорну шкіряну теку, де лежав один-єдиний папірець, отриманий від місцевого слідчого Валігури, що він його склав на їхню вимогу. Це був список хворих, що лікувалися у хірургічному відділенні Нижньороздольської районної лікарні у грудні та січні. Докуривши, обоє борців з корупцією сіли у «фольксваген» і рушили розбитою дорогою, завертаючи у бік села.

Насилу відшукавши потрібне подвір’я, вони попрямували до хатини, старанно переступаючи через баюри і затуляючи носи від запаху, який встигли призабути. Той, хто їх так цікавив, не мав змоги вийти надвір, тому довелося зайти до літньої кухні, де в баняку варилося для свиней, і запах від бараболяного лушпиння змішувався із запахом застояної сечі від дідових штанів.

— Зубик Степан Іванович? — старший витяг посвідчення. — Нам треба взяти у вас покази по справі номер чотириста п’ятдесят два дріб вісімнадцять. Ви перебували на лікуванні у хірургічному відділенні Нижньороздольської райлікарні у грудні минулого року?

— Може й був… — знизав плечима ще не дуже старий дід, набряклі ноги якого, наче колоди, лежали на ліжку.

— Тобто, ви не пам’ятаєте?

— Лежав узимі, — повторив той, — а коли — не згадаю.

— А ми точно знаємо, коли, — втрутився інший. — Ось, згідно цієї довідки вашої районної прокуратури ви перебували у відділенні з вісімнадцятого по тридцяте грудня. На самий Новий рік вас виписали.

— А чого прокуратура таку довідку дає? — здивувався чоловік. — Я що — вкрав там щось?

— Ні, ви не вкрали, — заспокоїв перший. — Але дехто — не виключено, і вам доведеться бути свідком. А неправдиві свідчення згідно статті…

— Так, — з’явилася позаду розбитна невістка старого. — Ви що, лякати його прийшли? Тут є кого лякати? Совість маєте?

— Нікого ми не лякаємо, жіночко, просто пояснюємо права та обов’язки громадян, — сказав той, хто був Івановим. — І нам треба з’ясувати, коли у лікарні міняли