Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

Слова Сашки таки посіяли в мені зерно сумніву. Й трохи поварившись в думках, зробила для себе висновки: по-перше, я не буду влазити у чоловічі справи, по-друге, таки треба себе розвантажити, по-третє, я спробую зблизитися з Яном. У нього моя єдина племінниця…А він може зустріти іншу жінку, одружитися, а мені не хотілося б втрачати зв’язок з племінницею.

  Під ці думки я й взялася за прибирання. Тільки-но я взялася за роботу, як мої "помічники" - кіт і собаки - тут як тут, і кожен вважав своїм обов'язком вирвати у мене з рук ганчірку. Весела гра набула ще більшого розмаху, коли до неї доєдналася Софійка. На щастя, її більше зацікавив кіт, а от сам кіт такої уваги зовсім не оцінив. Софійка повзала за ним по всій кімнаті, він рятувався втечею, стрибаючи на всі можливі висоти, а потім, зрештою, сховався під диваном. Сонька теж спробувала за ним туди пролізти. Не влізла. Це зацікавило Марсіка, і тепер вони вдвох, об’єднавши зусилля, намагалися витягнути бідолаху з-під укриття. Писк, гарчання й метушня стояли неймовірні. Поки вся ця компанія була зайнята власними пригодами, я встигла домити другий поверх.

  І якось непомітно в мене намалювався список справ. Люблю свою активність! Тільки-но висплюся, як мене накриває потік ідей. Ось би ще накривало потоком грошей або хоча б чистоти, але ні, тільки геніальні (сумнівно) задуми.

   Отже, по-перше, перестановка. Я ж явно не можу спокійно жити, якщо хоча б раз на місяць не зрушу шафу. По-друге, перекрити сходи, бо Софійка швидша, ніж я думала, а коту явно не дуже подобається роль гіда в її експедиціях. Поставити заглушки на розетки, я не хочу перевіряти, що буде, коли Сонька дістанеться розеток. Замінити провід від інтернету - котресь уже погризло і його. Замінити вилку від телевізора, її погризли раніше, я просто телевізор не дивилася на другому поверсі. Замінити шланг від душа на другому поверсі. Та цей то чого поламався?!   По-третє, знайти хоч трохи часу на себе. Хоча, якщо подивитися на цей список, час на себе виглядає якось фантастично… Ну нічого, додам у плани. Десь між «почати нове життя» і «навчитися нормально відпочивати». Але стоп! В мене вдома є живий чоловік…О! Я бачу нові горизонти…

  Допетлявши до вечора, я розширила список справ, а для надійності виклала все на папір й прикріпила на стіну. Гм, мої стіни були, як окремий вид мистецтва. Обвішані листочками з переліком усього важливого. На вечерю я заморочилася й зробила деруни з вершково-грибним соусом. Аж запишалася собою, яка я молодець! На запах їжі Ян і забрів на кухню. Повів носом.

- Сподіваюсь, що ти любиш деруни? – глянула я на нього, поки він обіймав Соньку.

- Ем…люблю… – кивнув він.

- От і добре. Прошу до столу.

Кота я таки перехопила на підльоті. Ну що за тварина? Як корм жерти, то щось дороге, а як з мисок щось визбирати, то все товче, що знайде, ще й у смітник залізе. Притримала бажання надати йому прискорення у польоті на вулицю, опустила й насипала корм. А заодно й усьому звіринці. Одна Софійка тішилася собачкам. Коротше розігнала всіх й виклала мисочку з дерунами на стіл. І або деруни були дуже смачні, або Ян голодний, або про любов до дерунів не збрехав. Лупив так, що тільки вуха ворушилися. Я ж посадила Соньку за дитячий столик й розпочала її годувати овочевим пюре з цвітної капусти. Вона охоче відкривала ротик і це було захопливе дійство. Ми вже спробували кілька овочевих пюрешок. Розумна книга сказала, що краще розпочинати прикорм з овочевих пюре, а не фруктових, бо дитинча може потім відмовитися від овочів. І на майбутнє овочі будуть йти, як основний прийом їжі, а фрукти, як перекус.

  Звісно, першим з їжею закінчив Рекс й з нахабною мордою сів навпроти мене просити добавки.

- Луснеш, – закотила я очі. – Ну куди тобі стільки жерти? Колобком на ніжках зовсім не весело бути.

- Коту про то скажи, – посміхнувся Ян.

- Кажу, – тяжко зітхнула я. – Але я слабовольна й довго його нявчання не можу витримати. Хоча й зменшила калорійність його меню.

- А я думаю, чого це він мене переслідує…

- Тільки не кажи, що ти його годуєш? – застигла я, примруживши очі.

- Буває…

- А!!!Коту їсти не давати.

- Добре. Не буду, – відповів він, покрутивши в руках виделку. – А як твій день пройшов?

- В стилі: ганяла собак, ганяла кота, ловила Софійку. Вона цілий день тішилася новим звукам  «еммм»  і «беее», все нещадно тягне до рота й хвацько повзає. А я повзала слідом і отак ми й цілий день розважалися. І я втомилася…

- О! – затанцювала розгубленість в його очах.

- Ні, я про те, що сьогодні вирішила зробити собі вихідний. Може кіно подивимося? – отак сміливо запропонувала я.

Від моєї пропозиції він завмер так і не дотягнувшись до Софійки.

- Кіно? – кліпну очима, випрямився, – Добре. Можна й кіно глянути.

- Чудово! А ще я тут подумала…

І я доскіпливо поділилася усім своїм списком. Слухав уважно.

-Подивлюсь, замовлю, зроблю, – зітхнув він в кінці моїх покращень.

Я прямо ожила. Хоча тут ще є варіанти його такої швидкої згодливості. Може його совість гризе або він відчуває себе зобов'язаним мені, тому й погоджується на все? Бо навіть мій батько, який прожив усе життя з трьома жінками, не здавався так легко. Спочатку бурчав, відмахувався, казав, що це зайві витрати чи марна затія. А потім – бац! – і все зроблено. Мама завжди жартувала, що це в нього такий ритуал перед тим, як втілити наші забаганки. Подивимося.