Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Емі
Минув тиждень від тієї ночі.

Сім днів, упродовж яких я вперто намагалася витерти з пам’яті його погляд, тепло його рук, відчуття його дихання на своїй шкірі. Сім днів, протягом яких я з головою поринула в роботу, аби лише не думати про нього.

І це навіть працювало.

В офісі панував хаос. Несподіване рішення власника продати компанію викликало бурю обговорень і хвилювань серед співробітників. Ніхто не знав, що буде далі. Усіх цікавило лише одне: хто ж цей таємничий покупець?

Чутки ширилися офісом швидше за електронні листи. Одні казали, що це великий міжнародний холдинг, інші — що новий власник просто фінансовий інвестор і не втручатиметься в управління. Проте всі чекали на його приїзд, який, згідно з останньою інформацією, мав відбутися саме цього тижня.

І ось настав понеділок.

Я, звісно ж, запізнювалася.

Дзвінок будильника я проігнорувала раз, другий, а потім ще й третій. У результаті прокинулася в той момент, коли мала вже виходити з квартири.

— Чорт! — прошипіла я, схоплюючись з ліжка.

Затиснувши телефон між плечем і щокою, я спробувала одночасно чистити зуби та вибирати одяг.

— Софі, я запізнююсь! — пробурмотіла в слухавку, поки вмикала кавоварку. — Щось важливе сталося?

— Окрім того, що сьогодні понеділок? — з сарказмом уточнила моя помічниця. — Нічого нового. Всі метушаться, готуються до приїзду нового власника. Ну і…

— Що «ну і»?

— У нас раптово наради одна за одною. Здається, керівництво нервує більше за всіх.

— Прекрасно, — я швидко вбралася, схопила каву та вискочила з квартири.

Затори, звісно ж, теж не допомогли мені бути вчасно. Коли я нарешті добігла до офісу, годинник показував 9:37.

Софія вже чекала мене біля мого кабінету, з виразом обличчя, який мені зовсім не подобався.

— Що ще? — запитала я, перевіряючи повідомлення на телефоні.

— Ем… — вона зам’ялась.

— Софі, я не в гуморі, говори вже.

— Новий бос тут.

Я різко підняла голову.

— Що?

— Він приїхав сьогодні вранці, без попередження. Всіх керівників уже зібрали у нього в кабінеті. І… ну… тебе теж чекають.

Я застигла.

— Він уже тут?

— Так. І, здається, не дуже любить, коли запізнюються.

Моє серце в грудях почало битися швидше. Глибокий вдих, видих…

— Окей, треба зібратися, — пробурмотіла я та рушила в напрямку кабінету нового власника компанії.

Щось підказувало мені, що цей ранок стане ще гіршим. І я навіть не уявляла, наскільки.

Я зробила глибокий вдих, намагаючись зібратися з думками. По дорозі до кабінету я вдягла на обличчя свою найкращу маску спокійної впевненості.  У  голові крутилися різні варіанти, хто новий бос. Досвідчений управлінець? Холодний, жорсткий бос, який почне звільнення з першого дня?

Підійшовши до дверей, я випрямила спину, постукала та відчинила їх.

Всі керівники вже сиділи за довгим столом у просторому кабінеті. Атмосфера була напружена — хтось нервово крутив ручку в руках, хтось вдавав, що робить нотатки.

І ось тоді я його побачила.

Мені забракло повітря.

Він стояв біля вікна, спокійний, впевнений, у дорогому костюмі, що ідеально сидів на його високій, міцній фігурі. Він був справжнім уособленням сили й контролю.

Тимофій.

Мої пальці мимоволі стиснулися в кулак.

Він повільно розвернувся, і наші погляди зустрілися.

Я не змогла приховати шоку, але швидко взяла себе в руки. Він же, навпаки, виглядав абсолютно незворушним, ніби ми не провели ніч разом, ніби я не втекла від нього на світанку.

— Пані… — він поглянув у документи, що лежали перед ним, а потім підняв на мене очі, і на мить у його погляді з’явилося щось схоже на зловтіху. — Еміліє, ви вирішили приєднатися до нас?

Голос спокійний, навіть холодний.

Я проковтнула клубок у горлі та впевнено підняла підборіддя.

— Вибачте за запізнення.

— Сподіваюся, це не стане системною проблемою, — сухо відповів він.

І в цю мить я зрозуміла: він мене впізнав.

Він усе пам’ятає.

В кабінеті запанувала тиша. Колеги спостерігали за нами, не розуміючи, що відбувається, але явно відчуваючи напругу.

Я видихнула й швидко опустила погляд у блокнот, намагаючись зібратися.

— Сідайте, — коротко кинув Тимофій, а потім перевів погляд на всіх присутніх. — Оскільки ми вже всі тут, продовжимо.

Я зайняла своє місце, змусивши себе зосередитися на словах, а не на тому, як низько звучить його голос, як владно він поводиться.

— Думаю, ви всі вже знаєте, що відтепер компанія належить мені, — спокійно промовив Тимофій. — Я не маю наміру щось кардинально змінювати в перші ж дні, але деякі коригування все ж будуть. Моє основне завдання — зробити бізнес більш ефективним. Якщо комусь не подобаються зміни — двері відкриті.

Я помітила, як кілька людей напружилися. Схоже, новий бос не планував панькатися з підлеглими.

— А зараз, — продовжив він, — мені потрібні короткі звіти від кожного керівника про стан справ у вашому відділі. Почнемо з аналітики.

Я різко підняла голову.

Серце гупнуло в грудях.

Чудово. Тепер ще й говорити доведеться першою.

— Пані Еміліє? — його голос був рівним, але я помітила легку іронію в очах.

Він, чорт забирай, отримував від цього задоволення.

Я випрямилася, зробила ковток повітря й почала говорити:

— Відділ аналітики працює стабільно. Усі завдання виконані вчасно. За останній квартал продуктивність зросла на п’ять відсотків, що пов’язано з оптимізацією робочих процесів…

Говорячи, я намагалася ігнорувати його погляд. Але він не відводив очей.

Я не знала, що дратувало мене більше — ця зустріч, його раптова поява чи те, що він поводився так, ніби між нами нічого не було.

Коли я закінчила доповідь, Тимофій нічого не сказав. Просто подивився на мене довгим, вивчаючим поглядом, а потім перевів увагу на наступного керівника.