Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Антон

Ми йшли через парковку за рестораном, під мерехтливими гірляндами, які навішали так щедро, ніби це був не весільний банкет, а виставка «Світло і надія 2025». Женя йшла трохи попереду, притримуючи поділ сукні. Її підбори постукували по асфальту, як крихітний метроном, що нервово тикає: ну, і що тепер, Антоне, який у тебе план?

— Сподіваюсь, ти хоч знаєш, де твоя машина, — озвалась вона, не озираючись. — Бо якщо ми зараз блукатимемо серед авто як два втікачі з фільму "Втікачі" 1996 року, я повертаюсь назад і йду танцювати з дідом Миколою.

— Моя машина — там, де моє серце. А моє серце — це…

— Якщо ти зараз скажеш «ти», я плюну. Я в підборах. Не провокуй.

Я хмикнув і натиснув на брелок — десь блимає сигналка. Нарешті. Вона обернулась, і на її обличчі вперше за вечір з’явилась не маска “святкової Жені”, а просто — втомлена, трошки щаслива іронічна вона.

— Сідай, — сказав я. — Завезу тебе, куди скажеш. Хоч у Балі.

— Антон, ми не в кіно.

— Та невже? Я вже налаштувався на саундтрек.

Женя

Машина була прохолодна, з ледь чутним запахом кави, м’ятної жуйки і… чогось домашнього. Може, через плед на задньому сидінні. А може, через Антона.

Я скинула підбори і відчула, що ноги мені щиро дякують. Вперше за вечір.

— Куди їдемо? — спитав він, кидаючи на мене короткий погляд.

— Кудись, де немає тостів, конкурсів і людей, які питають, коли я народжу.

— Отже, в іншу країну?

Я розсміялась. І в цьому сміху було щось дивне. Легке. Як пір’їнка, яка довго трималась у повітрі, а тепер нарешті опустилась.

Ми їхали нічним містом. Вогні миготіли, як у кліпі, тільки без драми і надриву. Просто — двоє людей, які випадково одружились, а тепер вирішили… познайомитись?

— Жень, — сказав він раптом. — Ти ж розумієш, що ми не зобов’язані все це продовжувати, якщо не хочеш. Штамп — це просто штамп.

Я подивилась у вікно. А тоді — на нього.

— А якщо я хочу… не скасовувати? Просто... подивитись, що з цього вийде?

— Тоді я — за. Але за умови.

— Яка?

— Ти пробуєш мою піцу. Власноруч. І чесно кажеш, як воно.

— Якщо вона буде гірша за піцу з заправки, я тобі про це скажу.

— Оце я і люблю. Чесність і виклики.

Антон

Ми зупинились біля нічного магазину. Я зайшов по інгредієнти для піци, а вона сиділа в машині, слухала радіо й знімала сережки, які «важили більше, ніж Юліна відповідальність у стосунках».

Коли я повернувся, вона заснула, обхопивши себе пледом. І в той момент я зрозумів — з усіх несподіваних рішень у моєму житті, це одне… дивно приємне.

Я не знав, що буде завтра.

Але сьогодні — я був поруч з нею. І вона не втекла.