Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Женя

На кухні пахло піцою й неспокійною совістю. Піца — заслуга Антона, совість — моя. Ну бо як це звучить: «Ми одружились. Ні, не на весіллі. І не на нашому. Просто так. По дорозі додому». Хіба нормальні люди так роблять?

Я сіла на стілець, загорнувшись у плед, і дивилась, як Антон чаклує біля духовки. Хоча, чесно кажучи, з його маніпуляцій я впізнала лише одне: він поставив піцу  пектися. Решта виглядала як ритуал виклику сиру.

— Думаєш, нас хтось «розкусив»? — кинула я, мружачись.

— Якщо хтось і розкусив, то тільки тітка Валя — вона встигла всіх на весіллі перевірити на штамп у паспорті, — сказав Антон і розсміявся. — Але її відволік хоровод із тортом.

Я хмикнула. Хоровод і справді був грандіозним — три кола навколо наречених і одне навколо шампанського. Традиції — страшна сила.

— А твоя мама… — почав Антон.

— Що моя мама? — насторожилась я.

— Вона мене сьогодні обняла і прошепотіла: «Дякую, що врятував мою дитину».

— Від чого?

— Від самотності, мабуть. Або від фемінізму.

— Чудово. Ще трохи — і вона купить нам халати з написами «Чоловік» і «Дружина».

Ми розсміялися одночасно. Було тепло, затишно й… якось лячно.

Антон

Я завжди вважав, що сімейне життя починається зі сварки через розетку у ванній. Але виявилось, що ні. Справжній шлюб починається з того, що ви разом чистите духовку, бо «піца трохи протекла». А потім вона бере твою футболку, щоб витерти стіл, і ти не протестуєш. Бо — ну от і все. Ви вже «ми».

Женя знову поринула в роздуми. Я знав цю її позу: одна брова вгору, чашка чаю в руці, і погляд кудись за горизонт, де, мабуть, росте логіка її вчинків.

— Що думаєш? — запитав я.

— Думаю, ми маємо тепер вигадати історію нашого «кохання з першого погляду».

— Це легко. Ти впала на мене біля кіоску з хот-догами, і я зрозумів, що це доля.

— Антон, будь ласка. Без їжі.

— Гаразд. Тоді ми познайомились у бібліотеці. Ти брала книжку про кохання, я — про виживання. І з того все й почалося.

Вона посміхнулась. Щиро. А я раптом подумав, що мені подобається її усмішка. Не тому, що вона — моя «дружина», а просто… бо це Женя.

Женя

Коли ми сіли їсти, телевізор показував якусь романтичну комедію, де пара сварилась, а потім цілувалась під дощем.

— Давай домовимось, — сказала я. — Якщо я захочу тебе поцілувати під дощем, ти мене зупиниш.

— А якщо я захочу тебе поцілувати під дощем?

— То краще зроби це в квартирі. Без дощу. І щоб волосся не мокло.

Антон кивнув, ніби я щойно озвучила золоті правила шлюбу. Можливо, так воно й було.

І поки ми сміялись над діалогами на екрані, мені вперше здалося, що цей наш фальшивий шлюб — не такий уже й фальшивий. Бо в ньому було місце для піци, жартів, і тиші — тієї, що не тисне, а гріє.