Читати книгу - "Там, де закінчуються маски , MiraLissa"

— Ти пам’ятаєш цей день? — його голос був глибоким, і водночас знайомо-забутим.

— Ми знайомі? — вона насилу вимовила слова, які ніяк не вкладалися в губи.

— Колись я умів сміятися. Пам’ятаєш? Колись я обіцяв… що завжди буду поруч.

— Це був… ти?

— Твоя мати боялася не мене. Вона боялася того, ким я став. Але я не одразу був ним. Спершу… я просто шукав шлях.

Він сів поруч із нею. Обережно взяв її руку. Теплий дотик — несподівано справжній.

— Влад намагався зупинити мене. Він попереджав. Герман теж. Але я не міг… Я хотів захистити вас обох. Я хотів сили, аби… — голос його затремтів. — …аби ніхто не міг відібрати в мене щастя.

— Що з тобою сталось?

— Я відкрив двері, яких не мав бачити. І тінь увійшла. Спершу тихо. Як шепіт. А потім — замовкла. І я замовк разом із нею.

Він нахилився, поцілував її у скроню — і мить затримався.

— Коли настане день, і правда почне вириватись — не слухай лише однієї сторони. Бо навіть у темряві є ті, хто колись світлом були.

Він підвівся. В його очах — прощання.

— Скажи їм, що я не забув. І скажи Владові… що я розумію, чому він зробив те, що зробив.

Темрява почала змикатися довкола. А він… лишився в ній. Як спогад, що ще не готовий зникнути.

Крістал вдихне глибоко, її серце калататиме. А на подушці лежатиме… щось. Нитка, срібляста й темна водночас. Схожа на артефакт. Ніби шматочок пам’яті, що прорвався з іншого боку.