Читати книгу - "Азазель"

різночинців, людина майбутнього. Все по науці робить. Майстер у хитрих справах, не нам з тобою рівня». — Ксаверій Феофілактович сердито хмикнув. — Він, значить, людина майбутнього, а Грушин — людина минулого. Гаразд. Два дні тому вранці прибуває. Це, виходить, в середу, двадцять другого. Звати — Іван Францович Бриллінг, статський радник. У тридцять років! Ну й почалося в нас. От сьогодні субота, а з дев'ятої ранку на службі. І вчора до одинадцятої вечора все радилися, схеми креслили. Пам'ятаєте буфетну, де чай пили? Там тепер замісто самовара телеграфний апарат і цілодобово телеграфіст чергує. Можна депешу хоч до Владивостока, хоч до Берліна послати, й тут же відповідь прийде. Агентів половину вигнав, половину своїх із Пітера привіз, тільки його слухаються. Мене про все докладно розпитав і вислухав уважно. Думав, що у відставку відправить, так ні, знадобився поки що пристав Грушин. Я, власне, чого до вас, голубчику, приїхав, — похопився Ксаверій Феофілактович. — Попередити хочу. Він до вас нині сам збирався бути, хоче особисто допитати. Ви не тушуйтеся, вини на вас немає. Навіть рану дістали при виконанні. Ви вже той, не підведіть старого. Хто ж гадав, що так справа обернеться?

Ераст Петрович тоскно оглянув своє вбоге житло. Добряче ж уявлення складеться про нього у великого чоловіка з Петербурга.

— А може, я краще сам в управління приїду? Мені, слово честі, вже зовсім добре.

— І не думайте! — замахав руками пристав. — Видати хочете, що я до вас попередити заїжджав? Лежіть-бо вже. Він вашу адресу записав, сьогодні безпремінно буде.

«Людина майбутнього» прибула ввечері, о сьомій годині, і Ераст Петрович устиг ґрунтовно підготуватися. Сказав Аграфені Кіндратівні, що приїде генерал, так хай Малашка у передпокої підлогу помиє, скриню трухляву прибере й головне, щоб не надумала щі варити. У себе в кімнаті поранений учинив капітальне прибирання: одежу на цвяхах перевісив поавантажніш, книги прибрав під ліжко, залишив на столі тільки французький роман, «Філософічне есе» Девіда Юма англійською та «Записки паризького сищика» Жана Дебре. Потім Дебре прибрав і поклав замість нього «Порадник із правильного дихання справжнього індійського браміна пана Чандри Джонсона», за яким щоранку робив зміцнюючу дух гімнастику. Нехай бачить майстер хитрих справ, що тут живе людина бідна, але не занепала. Щоб підкреслити тяжкість свого поранення, Ераст Петрович поставив на стільці біля канапи пляшечку з якоюсь мікстурою (позичив у Аграфени Кіндратівни), а сам ліг і обв'язав голову білим кашне. Здається, вийшло те, що треба — скорботно й мужньо.

І ось, коли лежати вже вельми набридло, у двері коротко постукали, й тут же, не чекаючи відгуку, ввійшов енергійний добродій, одягнений у легкий, зручний піджак, світлі панталони і зовсім без головного убору. Акуратно розчесане русяве волосся відкривало високий лоб, у кутиках вольового рота пролягли дві насмішкуваті складочки, від голеного, з ямочкою підборіддя так і віяло самовпевненістю. Проникливі сірі очі за мить обдивилися кімнату й зупинилися на Фандоріні.

— Я бачу, мені представлятися не треба, — весело сказав гість. Основне про мене ви вже знаєте, хоча у невигідному світлі. На телеграф же Грушин наскаржився?

Ераст Петрович закліпав очима й нічого на це не відповів.

— Це дедуктивний метод, добродію Фандорін. Відновлення загальної картини за деякими дрібними деталями. Тут головне — не зарватися, не прийти до некоректного висновку, якщо наявна інформація припускає різноманітні тлумачення. Та про це ми ще поговоримо, час буде. А стосовно Грушина, це зовсім просто. Ваша хазяйка поклонилася мені ледве не до підлоги й назвала «превосходительством» — це раз. Я, як бачите, на «превосходительство» ніяк не схожий, та оним поки що і не є, бо мій чин відноситься всього лиш до розряду «високоблагородій» — це два. Нікому, крім Грушина, про свої наміри провідати вас я не говорив — це три. Ясно, що про мою діяльність пан слідчий пристав може відгукуватися тільки несхвально — це чотири. Ну, а телеграф, без котрого в сучасному розшуку, погодьтеся, ніяк неможливо, справив на все ваше управління воістину незабутнє враження, і промовчати про нього наш сонний Ксаверій Феофілактович ніяк не міг — це п'ять. Так?

— Так, — ганебно зрадив предоброго Ксаверія Феофілактовича приголомшений Фандорін.

— У вас що, в такому юному віці вже геморой? — запитав жвавий гість, переставляючи мікстуру на стіл і всідаючись.

— Ні! — бурхливо почервонів Ераст Петрович і заразом відрікся вже й од Аграфени Кіндратівни. — Це… Це хазяйка переплутала. Вона, ваше благородіє, вічно все плутає. Така баба нетямуща…

— Зрозуміло. Називайте мене Іваном Францовичем, а ще ліпше просто «шефом», адже працювати будемо разом. Читав донесення ваше, — без найменшого переходу продовжив Бриллінг. — Доладно. Спостережливо. Результативно. Приємно здивований вашою інтуїцією — це в нашій справі найдорогоцінніше. Ще не знаєш, як розвинеться ситуація, а чуття підказує вжити заходів. Як ви здогадалися, що візит до Біжецької може бути небезпечним? Чому визнали за необхідне одягти захисний корсет? Браво!

Ераст Петрович зашарівся ще дужче.

— Так, придумано добре. Від кулі, звичайно, не вбереже, зате від холодної зброї навіть вельми непогано. Я розпоряджусь, аби закупили партію таких корсетів для агентів, які вирушають на небезпечні завдання. Яка марка?

Фандорін сором'язливо відповів:

— «Лорд Байрон».

— «Лорд Байрон», — повторив Бриллінг, роблячи запис у маленькій шкіряній книжечці. — А тепер скажіть мені, коли ви могли б стати до роботи? У мене щодо вас особливі наміри.

— Господи, та хоч завтра! — гаряче вигукнув Фандорін, закохано дивлячись на нового начальника, тобто шефа. — Збігаю вранці до лікаря, зніму шви, й можете на мене розраховувати.

— От і добре. Ваша характеристика Біжецької?

Ераст Петрович засоромився і, допомагаючи собі щедрою жестикуляцією, почав доволі незграбно:

— Це… Це рідкісна жінка. Клеопатра. Кармен… Краси невимовної, та справа навіть не в красі… Магнетичний погляд. Ні, й погляд не те… Ось головне: в ній відчувається величезна сила. Така сила, що вона з усіма начебто грається. Але гра з якимись незрозумілими правилами, і жорстока гра. Ця жінка, на мою думку, розбещена і в той же час… абсолютно невинна. Її ніби не так навчили в дитинстві. Я не знаю, як пояснити… — Фандорін порожевів, розуміючи, що верзе нісенітниці, та все ж договорив. — Мені здається, вона не така погана, як хоче здаватися.

Статський радник запитливо поглянув на молодика й пустотливо присвиснув:

— Он воно що… Так я й подумав. Тепер бачу, що Амалія Біжецька — особа й справді небезпечна… Особливо для юних романтиків у пору статевого дозрівання.

Задоволений ефектом, який на співбесідника справив цей жарт, Іван Францович підвівся і ще раз