Читати книгу - "Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей"

— Ну що ж, Саро, сподіваюся, ти вивчила цей вірш і зможеш провести в садку решту дня. Мінні принесе тобі чаю з тортом.

Субтильна дитина з великими очима, яка прожогом схопилася з-за столу, щойно директорка зайшла до класу, ніяково переминалася з однієї тонюсінької, мов спиця, ноги в чорній панчосі на іншу.

— То як? Будь ласка, стань рівно, коли зі мною розмовляєш, і розправ плечі. Ти жахливо сутулишся. То що скажеш? Ти вивчила вірш?

— Все марно, місіс Епл’ярд. Я не можу його вивчити.

— Що означає «не можеш»? Ти ж була тут із читанкою ще з обіду, чи не так?

— Я чесно старалася, — сказала дитина, розтираючи очі рукою. — Але це така дурниця. Тобто, якби цей вірш мав хоч якийсь сенс, мені було б значно легше його вчити.

— Сенс? Який же ти неук! Ти, певно, й не знаєш, що місіс Феліція Гіменс вважається одним із найкращих англійських поетів!

Сара скривилась, явно виказуючи сумнів у геніальності місіс Гіменс. Вперта, нестерпна дитина.

— Я інший вірш знаю напам’ять. У ньому так багато строф. Значно більше, ніж у «Геспері». Можна його продекламувати?

— Гм… І як називається цей вірш?

— «Ода Святому Валентину».

На якусь мить дрібне обличчя з гострим підборіддям зася­яло, і дівчинка здалась майже гарненькою.

— Не певна, що знаю його, — з належною обережністю сказала директорка. (У її роботі обережність ніколи не була зай­вою — забагато цитат виявлялися з Теннісона чи Шекспіра.) — І де ти знайшла її, Саро — цю «Оду»?

— Я її не знайшла. Я її написала.

— Ти її написала? Ні, красно дякую, та я не бажаю це слухати. Хай як це дивно, та мені більше до душі вірші місіс Гіменс. Давай книжку і продекламуй, скільки зможеш.

— Я ж вам кажу: я не вивчу ту дурницю, навіть якщо просиджу тут цілий тиждень.

— Тоді треба докласти ще трохи зусиль, — сказала директорка й повернула їй читанку. Зовні вона здавалася спокійною і розважливою, та насправді їй до оскомини набридла ця вічно понура мовчазна мала. — Зараз я тебе залишу, Саро, але попрошу міс Ламлі зайти за пів години. Якщо доти ти не знатимеш вірш досконало, то, боюся, я муситиму відправити тебе спати замість дозволити дочекатися, коли всі інші повернуться на вечерю після пікніка.

Двері класної кімнати зачинилися, у дверях повернувся ключ, і ненависна постать нарешті зникла з очей.

За вікном класної кімнати у приємному зеленому садочку клумба з жоржинами сяяла так яскраво, неначе пашіла полум’ям. Біля Навислої скелі мадемуазель із Мірандою, мабуть, саме пили чай у затінку дерев… Схиливши обважнілу голову на помальовану чорнилом парту, Сара розридалася від безсилої люті.

— Ненавиджу її… Ненавиджу… О Берті, Берті, де ж ти? Ісусе, де ти? Якщо ти справді спостерігаєш навіть за горобцями, як написано в Біблії, чому ти не прийдеш і не забереш мене? Міранда каже, що не можна ненавидіти людей, навіть коли вони жахливі. Та я не можу з цим нічого вдіяти, люба Мірандо… Я її ненавиджу! Ненавиджу! — парта аж посунулась, дряпнувши підлогу, коли місіс Гіменс полетіла в бік замкнутих дверей.

Сонце, оповите вишуканим рожево-помаранчевим серпанком, заховалось за башточкою Коледжу. Місіс Епл’ярд добряче повечеряла в своєму кабінеті курятиною, стілтоном17 і шоколадним мусом. У Коледжі завжди чудово готували. Затяту Сару, яка й сльозинки не зронила в присутності інших, відправили спати з тарілкою холодної баранини та склянкою молока. На кухні при світлі лампи куховарка й кілька покоївок у чепчиках і фартухах грали в карти за вимитим дерев’яним столом, очікуючи на повернення пікнікувальниць.

Сутінки темнішали й густішали. Висока, майже порожня будівля поринула в таку виняткову тишу, в якій тіні не розсіювалися, навіть коли Мінні запалила лампи уздовж кедрових сходів, де Венера, завбачливо поклавши одну руку на мармуровий живіт, дивилась у вікно на свою тезку, що мерехтіла в небі над потьмянілими газонами. Вже було кілька хвилин по восьмій. Місіс Епл’ярд розкладала в кабінеті пасьянс, одним вухом дослухаючись, коли вже з вистеленої гравієм під’їзної доріжки почується звук екіпажу. Вона збиралась запросити містера Гассі в кабінет на склянку бренді. У карафі лишилося ще чимало, відколи в Коледжі обідав єпископ Бендіґський.

За роки співпраці з містером Гассі не виникало жодних підстав дорікнути йому непунктуальністю, тож коли годинник із маят­ником на сходах пробив пів на дев’яту, директорка підвелася з-за столу та смикнула оксамитову