Читати книгу - "Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей"

— Том іще не спить, Мінні?

— Не знаю, мем, я спитаю в куховарки, — сказала Мінні, яка востаннє бачила свого любого Тома пів години тому на своєму розкладному ліжку в кімнаті на горищі в самому лише спідньому.

— То пошукай його, а як знайдеш, скажи, щоб відразу зайшов до мене.

Після ще двох-трьох раундів «Міс Мілліґан»18 місіс Епл’ярд, яка зазвичай вважала розкіш шахрувати в пасьянсі негідним учинком, навмисне підіграла собі таким потрібним чирвовим валетом і вийшла на насип із гравію перед ґанком, де на металевому ланцюзі висів запалений гасовий ліхтар. Під безхмарним темно-синім небом черепиця на даху Коледжу виблискувала, мов срібло. В одній із кімнат на другому поверсі за завісою мерехтів самотній вогник — Дора Ламлі, робочий день якої вже скінчився, готувалася до сну.

Нерухоме повітря пахтіло ароматами левкоїв і вигорілих на сонці петуній. Ну хоча б погода приємна, а містер Гассі — безсумнівно, вправний кучер. І все ж місіс Епл’ярд воліла, щоб молодий Том знайшовся бодай для того, щоб зі своєю ірландською розсудливістю переконати її: ну подумаєш, екіпаж затримується майже на годину — що тут такого? Вона повернулася в кабінет і почала розкладати новий пасьянс, але майже відразу ж встала звірити свій золотий годинник із великим коридорним. Коли той пробив пів на десяту, вона знову покликала Мінні, яка повідомила, що Том приймає ванну в будиночку для слуг у дворі, а потім «миттю» прийде до неї. Минуло ще десять хвилин, кожна з яких тяглася нескінченно.

Нарешті з головної дороги почувся стукіт копит, десь за пів милі від Коледжу… Ось вони проїжджають над стічним каналом… Вона вже бачила, як на темних деревах відблискує світло. Оминаючи Коледж, екіпаж прискорився, і з нього зачувся хор нетверезих голосів — поверталася група відпочивальників із Вуденда. Саме тоді Том, який також почув проїжджих, з’явився у прочинених дверях у чистій сорочці та кімнатних капцях. Якщо місіс Епл’ярд подобався бодай хтось із найближчого оточення, то це ірландець Том із його незмінно веселим поглядом. Він не цурався ніякої роботи: що б не просили — винести свиняче корито, зіграти на губній гармоніці чи підвезти вчительку малювання до станції Вуденд, — виконував завзято.

— Так, мем? Мінні казала, ви хотіли мене бачити?

У світлі гасового ліхтаря над ґанком його масивні щоки здавалися тьмяно-жовтими.

— Томе, — сказала місіс Епл’ярд, дивлячись йому прос­то в очі, неначе її гострий, мов свердло, погляд міг видобути з нього відповідь. — Ти ж помітив, що містер Гассі страшенно запізнюється?

— Невже, мем?

— Він пообіцяв уранці, що повернеться до восьмої. Зараз пів на одинадцяту. Скільки, по-твоєму, їхати звідси від Навислої скелі?

— Ну, дорога неблизька…

— Будь ласка, зосередься. Ти знаєш дороги.

— Години три, три з половиною — десь так.

— Саме так. Гассі збирався виїхати з Пікнікової галявини незабаром по четвертій дня. Відразу після чаю, — її зазвичай обережний тон, натренований для Коледжу, раптом став пронизливим. — Та не стій же там, як телепень, із виряченими очима! Що, по-твоєму, сталося?

Том узявся заспокоювати її з мелодійним ірландським акцентом, від якого тріпотіли серця багатьох жінок — не лише його любої Мінні. Якби засмучене обличчя директорки було бодай трохи привабливим, можливо, він би навіть наважився поцілувати її в зів’ялу щоку — та була неприємно близько від його вимитого носа, — аби втішити її.

— Не побивайтеся так, мем. Він керує п’ятьма чудовими конями, та й сам — найкращий кучер по цей бік від Бендіґо.

— Думаєш, це для мене новина? Я ось що кажу — можливо, з ними стався нещасний випадок?

— Нещасний випадок, мем? Про це, мушу сказати, я й не подумав, стоїть же така погожа ніч…

— Ти ще більший бовдур, ніж я думала! Я нічого не знаю про коней, але вони можуть кинутися врозтіч. Чуєш, Томе? Ошаліти. Та скажи вже щось, на Бога!

Жартувати й підлещуватися на кухні Тому вдавалося завиграшки. Однак стояти на ґанку поруч із директоркою, яка на­ви­са­ла над ним, мов скеля, із чорною високою тінню, що на­рос­тала в неї за спиною, — то була зовсім інша річ. «Зда­валося, що вона мене зараз з’їсть, — пізніше сказав він Мін­ні. — А найгірше — в душі я розумів, що бідолаха мала рацію». Він сторожко поклав руку на зап’ястя, вкрите сірим шовком і прикрашене важким браслетом, із якого звисало криваво-червонесерце.

— Якщо вам хочеться зайти всередину на хвильку й посидіти, Мінні може зробити вам чашку чаю…

— Слухай!