Читати книгу - "Фатальне благословення, Луїза Пенні"

Усі Святвечори були однаковими. Але цей був гірший за більшість. Вона занадто багато почула. І забагато побачила.　

Тож вона зрозуміла, що повинна зробити.　

Різдво почалося з яскравого безхмарного світанку. Сніг, що випав напередодні, вправно балансував на гілках дерев, окреслюючи блискітками навколишній світ. Клара відчинила двері ванної кімнати, щоб випустити на вулицю свого золотистого ретривера, Люсі, і глибоко вдихнула холодне повітря.　

День минав у неквапливому темпі. Пітер і Клара зняли з каміна свої панчохи, повні пазлів, журналів, цукерок і апельсинів. З Пітерової панчохи посипалися горішки кеш’ю, а з Клариної — желейні ведмедики. За кавою з млинцями вони розпакували свої головні подарунки. Пітеру дуже сподобався годинник від Армані, і він одразу ж надягнув його, засукавши рукав махрового халата вище ліктя, щоб годинник було видно.　

А потім він нахилився й почав надзвичайно старанно порпатися під ялинкою, вдаючи, що загубив свій подарунок. Нарешті він підвівся з розчервонілим обличчям і простягнув їй кулю, загорнуту в папір із намальованими оленями.　

— Перш ніж ти це відкриєш, я хочу дещо сказати. — Пітер почервонів ще більше. — Я знаю, як тобі було боляче через цю історію з Фортеном і Сісі. — Він підніс руку, щоб зупинити її протести. — Про Бога я теж знаю. — Кажучи це, він почувався неймовірним　 дурнем. — Я маю на увазі, що ти розповіла мені про зустріч із Богом на вулиці, хоча знала, що я не повірю. Я просто хочу, щоб ти знала: я ціную те, що ти мені розповіла й сподівалася, що я не буду з тебе сміятися.　

— Однак ти сміявся.　

— Але ж не дуже. Так чи так, я хотів сказати, що міркував про це. Ти маєш рацію, я не вірю, що Бог — безхатько…　

— А ким є, на твою думку, Бог? У що ти віриш?　

Він просто намагався зробити їй подарунок, а вона питала його про Бога.　

— Ти знаєш, у що я вірю, Кларо. Я вірю в людей.　

Вона мовчала. Вона знала, що він не вірить у Бога, і сприймала це нормально. Він, звісно, не мусив. Але вона також знала, що насправді він не вірив і в людей. Принаймні він не вважав їх добрими, чуйними та неперевершеними. Можливо, колись і вважав, але не після того, що сталося з Джейн.　

Убили Джейн, але щось померло і всередині Пітера.　

Ні, хай як би Клара обожнювала свого чоловіка, вона мусила визнати: єдине, у що він вірив, — це він сам.　

— Знаєш, ти помиляєшся, — сказав він, сідаючи поруч із нею на диван. — Я бачу, про що ти думаєш. Я вірю в тебе.　

Клара подивилася на його серйозне, миле обличчя Морров і поцілувала його.　

— Сісі та Фортен — ідіоти. Ти знаєш, що я не розумію твоїх робіт і, мабуть, ніколи не зрозумію, але я знаю, що ти велика художниця. Я знаю це тут.　

Він торкнувся грудей, і Клара повірила йому. Можливо, вона достукалася до нього. Або ж він краще навчився висловлювати те, що їй хочеться від нього почути. Вона прийняла б і те, й інше.　

— Розгорни свій подарунок.　

Клара розірвала папір, і Пітер здригнувся. Коли крихітні паперові клаптики відлетіли, він підняв і розрівняв їх.　

Усередині була кулька. Нічого дивного. Дивувала її краса. Здавалося, вона сяяла в Клариних руках. На ній було дуже просте зображення. Три сосни, укриті снігом. А внизу єдине слово: Noël. Хоча малюнок був нехитрим, він не здавався примітивним або наївним. Він мав стиль, схожого на який Кларі ніколи не доводилося бачити. Легка елегантність і впевнена краса.　

Клара піднесла кульку до світла. Як може розмальована кулька так сяяти? Але потім вона придивилася. І усміхнулася. Вона підвела голову й поглянула на Пітера. Його занепокоєне обличчя притулилося до її обличчя.　

— Ззовні немає фарби. Ззовні скло. Фарба всередині. Уяви собі.　

— Тобі подобається? — тихо запитав він.　

— Я вже закохалася в неї. І я кохаю тебе. Дякую, Пітере. — Вона обняла його, усе ще тримаючи кульку. — Це, напевне, різдвяна прикраса. Ти гадаєш, тут зображено Три Сосни? Тобто, звісно, це три сосни, але насправді вони схожі на наші сосни на сільській луці. Утім, на мою думку, будь-які три вічнозелені дерева разом матимуть однаковий вигляд. Я в захваті, Пітере. Це найкращий подарунок на світі. І я навіть не питатиму, де ти його знайшов.　

Він був дуже вдячний за це.　

До десятої години ранку начинена каштанами індичка вже стояла в духовці, наповнюючи будинок ще одним чудовим різдвяним ароматом. Пітер і Клара вирішили прогулятися до бістро. Односельців, яких вони зустрічали дорогою, було годі й упізнати, бо замість уже знайомих старих, погризених собаками й котами шапок, майже всі познаходили у своїх різдвяних подарункових панчохах новенькі токи. Цілу зиму домашні улюбленці не полишатимуть помпони у спокої, доки більшість мешканців села не стане схожою на свічки з ґнотами на маківках замість вовняних кульок.　

У бістро Клара побачила Мирну, яка сиділа біля каміна й попивала глінтвейн. Вони насилу вибралися з курток, які, здавалося, ніяк не хотіли відпускати їх, і поклали токи й рукавиці на батарею, щоб нагрілися. Дорослі й діти з розпашілими обличчями прибували й прибували, повертаючись із ковзанки на ставку чи з прогулянок на лижах і снігоступах, або ж накатавшись на санчатах із пагорба над млином. Дехто зазирав перед тим, як на пів дня вирушити кататися на гору Сен-Ремі.　

— Хто це? — Мирна вказала на чоловіка, що сидів на самоті.　

— Месьє Molson Canadian[47]. Завжди замовляє одне й те саме пиво. Залишає щедрі чайові, — відповів Олів’є, ставлячи на стіл дві ірландські кави з двома лакричними паличками для Пітера і Клари. — Щасливого Різдва! — Він поцілував їх, а потім кивнув у бік незнайомця. — Він з’явився кілька днів тому.　

— Напевно, орендар, — припустила Мирна.　

Було незвично зустрічати незнайомців у Трьох Соснах хоча б через те, що село було важко знайти, і люди лиш зрідка натрапляли на нього випадково.　

Сол Петров відпив пива й відкусив бутерброд із ростбіфом на багеті з плавленим сиром «Стілтон» і руколою.　　

Поруч на тарілці лежала під’їдена купка тоненько нарізаної, злегка приправленої картоплі фрі.　

Усе було ідеально.　

Уперше за багато років Сол почувався людиною. Він ще не хотів спілкуватися з цими привітними людьми, але знав: коли він буде готовий до цього, вони запросять його приєднатися до них. По них було видно. Кілька з них уже всміхнулися в його бік і підняли свої напої, вигукуючи «Santé»[48] і