Читати книгу - "Чотири подвиги, Сергій Оріанець"

Я зібрав найбільше військо. Вони жадали битви, крові. Я відчував їхню силу, енергію, що наповнювала впевненістю.

Ми пронеслися полями, лишаючи попіл і руйнування. Трощили фортеці, знищували армії, захоплювали міста. Ніхто не встояв перед нашою міццю.

Я відчував, як сила зростає з кожним поселенням. Світ тремтів під ногами. Я був богом серед людей, і ніхто не міг протистояти.

Одного разу, на вершині пагорба, я спостерігав, як сонце сідає, багрянячи небо. Мої війська розтягнулися на милі, і я пишався створеним. У мене була сила творити історію, з якою не рахуватися неможливо.

Раптово звук труби. Гонець наближався, несучи сувій. Його обличчя було блідим, очі — сповнені страху.

Я розгорнув сувій. Серце завмерло: «Цар помер».

Мій батько, Альфред, мертвий. Цар, якого я любив і поважав, попри розбіжності.

Я впав на коліна, закривши обличчя. Сльози текли по щоках. Я був самотній, загублений.

Спустившись із пагорба, я пішов, лишивши війська. Йшов повільно, не помічаючи, куди. Почувався загубленим, як дитина.

Вранці вирушив до палацу. Увійшов до тронної зали, сів на трон. Почувався не у своїй тарілці. Я не був царем, лише сином, що втратив батька.

Заплющив очі, уявив батька. Згадав його голос, сміх, жорсткість. Як учив битися, бути царем.

Розплющивши очі, дивився на порожню залу. Золото й пурпур потьмяніли, запах воску змінився смородом смерті. Батько був мертвий.

Я стояв біля його одра, не в силах відвести погляд. Його обличчя, владне, стало спокійним, умиротвореним. Але в спокої не було розради — лише порожнеча.

Батько ніколи по-справжньому не любив мене. Бачив воїна, грубу силу, корисну в бою, але без розуму. Уся любов належала Едмунду, його гордості, спадкоємцеві.

Тепер Едмунд став царем.

Ця думка палила, мов залізо. Я не заздрив — не розумів. Чому не я? Хіба не бився за батька, не проливав кров?

Але він бачив Едмунда, його розум, дар керувати. Себе — у ньому. Я був тінню, вічним суперником, приреченим на поразку.

Похорони пройшли в тумані. Я бачив обличчя придворних, чув голоси, але все було нереальним. Відчував себе відстороненим, ніби спостерігач.

Після похорону Едмунд скликав раду. Я стояв осторонь, слухаючи, як він віддає накази, обговорює справи. Він був упевнений, спокійний. Новий цар.

Раптово він повернувся до мене. У його очах — не тріумф, не презирство, а жаль.

— Вортімер, — промовив він, — я знаю, що це важко.

Я мовчав, не знаючи, що відповісти.

— Батько цінував тебе, — продовжив Едмунд. — По-своєму.

— По-своєму, — луною повторив я, відчуваючи гіркоту.

— Він знав, що ти сильний воїн, — сказав Едмунд. — Пишався твоїми перемогами.

— Але не мною, — закінчив я.

Едмунд зітхнув.

— Він любив нас обох, Вортімер, — тихо промовив він. — Просто... по-різному.

Я відвернувся, не бажаючи бачити його погляд. Не хотів жалю. Хотів визнання, любові? Тепер це неважливо.

Я вийшов із зали, спустошений, розбитий. Втратив батька, трон, надію.

Блукав палацом, мов привид. Усе нагадувало про батька, його владу. І що це належало Едмунду.

Зрештою сів на лаву під дубом. Дивився на захід сонця, багряне небо. Сльози підступили.

Я плакав не від горя, а від розчарування, образи, несправедливості. Ніколи не заслужу любові, не стану царем.

І зрозумів: мушу піти. Не міг лишатися в палаці, де все нагадувало про невдачу. Треба знайти свій шлях, долю.

Я встав, осідлав коня, виїхав до війська, де мене боялися, але любили й поважали.

Я був Вортімер, син царя, брат царя, але один. У самотності, свободі відчув надію. Можливо, за межами царства чекає більше. Я вирішив переплисти море, завоювати землі, побудувати своє царство.

Та перемоги були на суші, і зустріч із ворогом на морі стала фатальною. На палубі я побачив ворожий флот. Їхні кораблі — більші, сильніші. Але я не боявся. Я Вортімер, що не відступав.

Битва почалася у відкритому морі. Ворог обрушив град стріл і каміння. Ми відповідали вогнем, але їхній був точнішим, потужнішим.

Я бився на передньому краї, відбиваючи атаки. Поранений, але не здавався. Знав: поразка знищить мрію, надію на царство.

Раптово удар іззаду. Я впав, ворог навис, підняв меч.

Я підняв свій, але запізно. Меч ворога пронизав серце. Я впав, відчуваючи, як життя покидає.

Востаннє глянув на багряне небо, сонце сідало. Це був кінець. Я вмирав.

Лежав на палубі, меч випав, тіло пронизали стріли. Заплющив очі, поринув у темряву, але думки гуділи роєм. Життя, мов дитяча книжка, стояло перед очима. Перегортаючи сторінки, я згадував війни, битви. Як віддав час і сили, щоб стати воїном, завоювати славу, любов батька.

Але, вмираючи, зрозумів: це порожнеча. Я не слухав батькових розповідей, не ділився мріями. Не грався з братом, не жив юнацьких пригод.

Був зайнятий війною, засліплений владою, славою. Забув найважливіше — сім’ю, любов, дружбу.

Я зітхнув, шкодуючи, що не був найкращим сином, братом. Не цінував, що мав.

Помер, не дізнавшись, що означає щастя.

Прийшов до тями в задзеркаллі. Спершу намагався вибратися, але повертався в те саме місце. Добре, що часу немає, інакше збожеволів би. Потім з’явилися Дайя, Енріко і ти, Леоніде. Наша історія не закінчена. Разом, із нашими навичками, ми знайдемо вихід. Кожен із нас унікальний, пройшов свою школу. А унікальності народжують геніальність.