Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Я виходжу з ванної кімнати обгорнута в пухкий білий рушник, біля ліжка мене зустрічає Ненсі.

– Прошу пані, ваша сукня готова.

На ліжку лежала сукня, хоч на вигляд була трохи старою але від цього не втратила свого шарму, вона мала темно синій колір з довгими рукавами та чорним мереживом. Ненсі допомогла мені одягнутися, але не зважаючи на те, що ця сукня мені сподобалася в неї все ж таки був один недолік, ЦЕ БІСІВ КОРСЕТ! Я в ньому заледве дихала, не розумію як жінки в цьому світі його носять, це ж незручно!

– Дякую вам за те що допомогли мені одягнутися – всміхаюся я Ненсі.

– Та нема за що, це моя робота. Ой пуста моя голова, я зовсім забула! Ходімо я вас проведу до вашого кабінету, там на вас вже чекає Лайон.

Ненсі вела мене довгими коридорами, які були обвішані різними картинами в масивних дерев’яних рамах, також на стінах висіли гобелени, на яких було зображено темну постать і навколо неї розліталися різнокольорові промінчики, з маленькими довгими вусиками.

Треба буде пройтися усім маєтком і розглянути все довкола, все ж таки не кожен день прогулюєшся величезним старовинним маєтком. Зважаючи на мою любов до такої середньовічної атмосфери, я ледве з сукні не випригувала від цікавості, і тепер я буду жити в цьому будинку і цілком новому для мене світі.

Ми доходимо до чорних дверей, зайшовши в середину кімнати вона була оформлена в суворих синіх тонах, посеред кімнати стоїть великий письмовий стіл за ним стоїть крісло, у вздовж стін стояли шафи з документами та книжками.

– Пані Маргарито, ви вже прибули! – радісно озвався Лайон – тоді ми можемо приступити до обговорення наших справ.

– Так.

Ненсі покидає мене з Лайоном, я сідаю в шкіряне крісло за столом, а Лайон сідає навпроти мене на інше крісло.

– І так почнемо. Так як вам в спадок перейшов цей дім, в тому числі справа якою займався ваш дідусь. Для початку нам потрібно оформити всі документи на спадок.

– Зачекай Лайоне, а чим саме займався Маргаритин дідусь?

– Пані вам слід навчитися ставити запитання від свого власного імені, а не від Маргаритиного, бо ми ще можемо вас зрозуміти але при інших це буде звучати доволі дивно.

– Добре – що, що, а з цим я згодна, бо такими темпами я швидко спалюся.

– Ну так от, щодо вашого питання, ваш дідусь займався вельми цікавою справою яка приносила не малий дохід. Він робив магічні предмети які мали власну душу.

– І яким чином, звичайна річ може мати душу? Це ж неможливо.

– Пані Маргарито, ви забуваєте де саме ви знаходитеся і хто ви є. І ті речі які виготовляв ваш дідусь не були звичайним мотлохом! – схоже таке моє недооцінення речей, дуже обурило прихильника таких цяцьок.

– А які саме речі він виготовляв?

– О-о-о, вони були різноманітні, від маленьких захисних брязкалець до серйозних і деколи небезпечних речей. Найчастіше замовляють ляльок чи опудала тварин, і навіть опудала скерипі. В ці речі Вільям заселяв душі…

– Стоп. Як саме можна помістити душу в предмет, та й навіщо це ж була якась жива людина чи істота!? – перебила я Лайона.

– Не хвилюйтеся, всі душі які ми використовували були зроблені штучно. Річ в тім, що сила Вільяма полягала в тому, що він міг створювати душі, та й навіть якщо ми й використовували справжні душі, ми їх запитували чи хочуть вони залишатися в цьому світі й надалі.

– Чекай, то ти з Ненсі…

– Я з Ненсі справжні душі і ми з власної волі захотіли служити вашому діду, і всім його подальшим нащадкам.

– Добре. Тоді хто такі скерипі?

– Скерипі це-вид опудальних-ляльок які придумав Вільям.

– І чим саме скерипі відрізняються від інших іграшкових ляльок?

– Скерипі не іграшки, – суворо промовив – тому, що їх роблять для охорони або в заміну живим слугам і тварин, різниця лиш в тім що, ці опудала будуть слухатися свого господаря, і ніколи його не зрадять, та і їхні тіла ніколи не хворіють, максимум можуть фізично пошкодитися. Ну або якщо говорити простіше вони зроблені майже як справжні люди чи звірі.

– Але я не можу створювати душі. Бо навіть в книзі не говорилося що Маргарита мала якусь силу, там взагалі було написано що вона її не мала.

– Ще і як можете! А те що там написано, що ви не маєте ніякої сили, то маячня. Тому що ваш дар дуже рідкісний, який вже давно втратили, і саме тому звичайними способами визначити наявності цього дару неможливо.

Кошмар, то тепер мені прийдеться робити справжніх зомбі! Надіюся ці скерипі не з людських залишків робляться, бо я трохи не готова копирсатися в трупах.  Я знову перевела погляд на Лайона, він мав схвильований і нервозний стан.

– Лайоне, щось сталося?

– Ем, пані у нас є одна проблема щодо документів на спадок… річ у тім, що їх тут... не має.

– Як, хіба Вільям не залишав документи тобі?

– В тому й річ, що залишав, але коли він загинув документи забрали і віддали стряпчому Бобу Ларті. І щоб забрати їх назад, треба ваша присутність і документи що підтверджують ваш титул та особу.

– Я так розумію що їх теж немає – констатую це як факт, бо чудово пам'ятаю що Маргарита втекла з дому, щоб її не одружили зі старим герцогом, внаслідок чого всі документи залишилися в домі Ті Луа. На сказане мною Лайон лиш невтішно кивнув – хмм, тоді нам треба непомітно забрати документи Маргарити і піти до стряпчого Боба Ларті.