Читати книгу - "Та, що не скорилась., Йо Томас"

— Питання: хто ще знає про цей грот? — додав Віктор.

— І що чекає по той бік, — завершила Белла.

Кадді рушив далі, вглиб ущелини, де навіть птахи не літали. Третій грот чекав. І з ним — відповідь на всі питання. Або вирок.

— Ви повинні знати одне, — сказала Ліліт тихо, коли команда підійшла до входу в третій грот. Темрява в його глибині здавалася не просто відсутністю світла, а цілковитою тишею буття.

— Що саме? — спитала Гражина, перевіряючи ліхтар.

Ліліт стояла у півтіні, очі її були серйозними й відстороненими, мовби вона вже бачила, що чекає по той бік.

— Третій Рай… не зовсім рай, як ви собі уявляєте. Янголи, яких там побачите, — не ті сяючі істоти, яких змальовують у храмах. Вони… вони створені для одного — виконувати волю Творця. Без жалю, без вибору. Їх краса — ілюзія. Справжня їхня форма — це збочене відображення сліпої покори. Тому в писаннях і кажуть, що янголи потікали.

— Монстри? — перепитав Віктор, притискаючи до себе револьвер, з руків'ям з людського ребра.

— Саме так, — кивнула вона. — Монстри, народжені зі світла. Сліпі, беземоційні слуги. І серед них найстрашніший — сам Бог.

— Ти зараз говориш… небезпечно, — прошепотіла Белла, але в її голосі вже не було віри у те, що колись здавалося святим.

— Чому він монстр? — запитала Гражина.

— Бо створив людство не з любові, а з гордині. Бо захотів мати істоту на свій образ — але з меншою силою. Щоб керувати. Гратися. Перевіряти. Карати. За що? За те, що ми думаємо інакше?

Вітер раптово змінився, і в повітрі забриніла електрична напруга. Грот загуркотів зсередини, і темрява ніби засвітилась срібним внутрішнім світлом.

— Це він… — прошепотала Ліліт. — Портал відкрито. Ви ще можете відмовитись.

— І залишити це все без відповіді? — сказала Гражина. — Ні. Ми йдемо.

Один за одним вони увійшли. Повітря всередині було густе, як мед, але холодне, як крижана вода. Простір за межею порталу змінювався щомиті: стіни розтікалися, мов дим, форми пульсували, звуки приходили до свідомості як спогади, а не як реальні речі.

Вони стояли посеред того, що здавалося містом з золота й кісток. Над ними висіли крила істот — гігантських, багатоликих, з очима, що плакали світлом.

— Вітаємо в Третьому Раю, — промовила Ліліт. — Тут ви побачите, ким є Бог насправді. І, можливо, зрозумієте, чому я пішла.

— А ми зможемо? — спитала Белла. — Витримати?

Ліліт не відповіла одразу. Вона обернулась до них і прошепотіла:

— А ось це вже — ваше випробування.

Туман третього раю ставав щільнішим із кожним кроком. Під ногами більше не було каміння — щось м’яке й вологе стискалося під вагою тіла. Наче шкіра. Або м’язи. Простір дихав.

— Це… не рай, — прохрипів Віктор, схопившись за стіну, яка на дотик виявилася пульсуючою тканиною. — Це нутрощі.

— Тут усе живе, — сказала Ліліт. Її голос лунав спокійно, проте очі уважно стежили за ними. — Це тіло Служіння. Все тут — його прояв. Це не місце, а суть. Суть Бога.

Світ навколо пульсував. Стіни, стеля й підлога — у всіх напрямах були втиснуті тілесні форми: обличчя, що мовчали, роти без очей, що шепотіли, згорблені постаті, влиті у структуру. Деякі ще дихали.

— Він… їх не відпускає, — Белла вказала на обличчя, втиснуте в стелю. Воно моргало. Рот був розтягнутий у вічному крику, але не видавав жодного звуку.

— Ті, хто не витримав світла, — пояснила Ліліт. — Їх не покарали. Їх… інтегрували.

— Скажи мені, — прохрипіла Гражина, — що це клятий сон.

Ліліт мовчала.

Раптом з-за вигину коридору вийшла істота. Три голови, зрощені в одну потвору. Крила, обплутані жилками. Тіло з безліччю рук, що складались у молитву. І з кожної долоні — очі.

— Це — Херув, — сказала Ліліт. — Вартовий. Він служить не з віри, а зі страху.

— Він нас бачить?

— Вас ніхто не бачить, я вас веду, — відповіла вона. — Кожна клітина тут — його слух.

Херув не рухався. Просто стояв. Але з його тіла виросли щупальця, вони слухали.  Мелодію — крики.

— Ми повинні йти далі, — сказала Ліліт. — Але пам’ятайте: все тут — випробування. Чим далі, тим глибше ви занурюєтесь у правду. А правда — це жах, який відкинув всі книги. Усі святі писання зіткані з напівправди, щоб ви не бачили цього…

— …щоб ми не бачили Його такого, — додала Белла.

Ліліт лише кивнула. І десь у темряві знову заворушилися стіни. У темряві хтось починав плакати… так, ніби молився. Але це була не молитва.

Це був жах, втілений у форму.

Їхній шлях пролягав далі вглиб — туди, де сам простір ставав в’язким, мов дьоготь. Під ногами вже не чулося тверді — тільки теплий слиз, у якому часом щось пульсувало чи рухалося, торкаючись щиколоток.

— Це не можна назвати світлом… — прошепотіла Белла. — Тут темрява світиться зсередини. І вона… жива.

Перед ними відкрився просторий зал — склепіння трималося на велетенських колонах з людських тіл, сплетених між собою. Вони ще дихали. Деякі тихо ридали. Очі блищали на обличчях, яких було тисячі.

З темряви навпроти вийшла істота. Сім крил — кожне з яких було зіткане з тонких жил, і між ними — очі. Нескінченні очі. У тіла не було рота, лише темна порожнеча під каптуром, із якого сочився світло-чорний пил.

— Це Сараф, — сказала Ліліт. — Один із старших. Його пісня — безмовна, але її чують душі. Він — перший з тих, хто творив страх.

— Це… ангел? — запитав Віктор, затуляючи очі.

— Не ангел, як вам розповідали. Це те, чим насправді є Воїни Бога. Вони стерли міста з лиця землі. Вони знищіли цілі покоління. Вони карали немовлят за гріхи батьків.

Сараф завис у повітрі, і з нього капала темрява. Коли вона торкалася підлоги, там починали проростати кістляві квіти — їхні пелюстки плакали.

Інша істота виповзла зі стіни. В неї не було голови — лише грудна клітка, яка розчахувалась, відкриваючи безодню, всередині якої крутилися людські постаті, мов у вирі.