Книги Українською Мовою » 💙 Містика/Жахи » Та, що не скорилась., Йо Томас 📚 - Українською

Читати книгу - "Та, що не скорилась., Йо Томас"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Та, що не скорилась." автора Йо Томас. Жанр книги: 💙 Містика/Жахи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 28
Перейти на сторінку:

— Ось і Офанім, — сказала Ліліт. — Колись вони оберталися навколо престолу. Тепер же самі стали троном жаху.

— Я не можу… — Белла опустилася навколішки. — Це не вкладається в жодне уявлення. Це не небо. Це м’ясний жах.

— Небо завжди було страшним, — тихо сказала Ліліт. — Просто вам брехали.

І знову простір здригнувся. Далеко, в темряві, засвітились очі. Не двоє. Не десятки. Тисячі. Ті, хто охороняють серце Третього Раю.

— Пора йти далі, — промовила Ліліт. — Ми ще не дісталися істини. І вона — найстрашніше з усього.

А в темряві щось шепотіло їм давніми мовами. Невимовними. І кожне слово било в голову, мов молот.

У темряві між ударами шепоту, який бив по розуму, Гражина раптом озвалася:

— А де всі інші боги? Ті, що були до християнства? Перун, Велес, Іштар, Тот, Анубіс,Ра… Куди вони поділись?

Ліліт зупинилась. Її силует, здавалося, поглинув усю темряву навколо, і тільки очі світилися зловісним спокоєм.

— Вони не зникли, — відповіла вона спокійно. — Вони були витіснені. Прокляті. Забуті насильно. Але не знищені.

— Де вони зараз? — озвався Віктор, перевіряючи заряд ліхтаря, хоча він нічого не допомагав у цій чорноті.

— Вони вижили у символах, ритуалах, снах, — сказала Ліліт. — І найстрашніше для Бога — вони залишили відлуння в людських тілах. У крові. У інстинктах. У природі.

— Але як це? — Белла здивовано озирнулася. — Вони ж не проявляються…

— Ви просто не знаєте, що шукаєте, — сказала Ліліт, і з її губ зірвався легкий усміх. — Велес сьогодні проявляється як внутрішній голос тих, хто лишається на землі, попри всі спокуси. Перун — як бунт у крові, коли тиранія тисне занадто сильно. Іштар — в очах жінки, яка перестала коритися системі й самостійно обирає, кого кохати, кого вбити і як жити.

— То вони тут? — тихо прошепотіла Гражина.

— Вони не пішли. Їх заховали у вигляді демонів, гріхів, забобонів. Але іноді, коли пульсує грім, коли розцвітає кров, коли людина стає звіром або богом — то говорить хтось із них.

— А чому християнство їх витіснило? — спитав Віктор.

— Бо вони давали свободу. Не обіцяли покірності. І не вимагали страждання. А Бог потребував слухняності. Його союз із Дияволом — це гра. А всі ви — фігури. Старі боги не грають — вони живуть.

Ліліт пішла далі, але її слова ще довго дзвеніли в повітрі, мов древній заклик. І команда йшла за нею, із гнітючим відчуттям: у цій подорожі вони втратили не лише орієнтири, а й самі межі між добром і злом.

Висока аркова печера вела вглиб, де навіть темрява здавалася живою — вона дихала, ворушилась, шепотіла. Стіни пульсували м’яким світлом, у якому пробігали тіні: схожі на покручених істот, з рогами, крилами, роздутими очима без зіниць. Ці ангели — якщо їх так можна було назвати — не співали гімнів. Вони кричали. Пискливо, низько, надривно. І цей спів пронизував душу голками страху.

Посеред цієї тиші й кошмару Белла зупинилась.

— Скажи мені прямо, Ліліт, — її голос був твердим, наче постріл. — Що ти вкрала з третього раю? Що не дає ні Богові, ні Дияволу перемогти один одного?

Ліліт зупинилася. Її постать на мить розчинилась у темряві, але потім знову зібралась докупи. Вона озирнулась, і навіть в оточенні жахіть виглядала найстрашнішою — бо мала інтелект і правду.

— Я вкрала зерно вибору, — тихо сказала вона. — Ту іскру, яка робить людину не слухняною істотою, а рівною. Я вирвала з центру дерева пізнання істинної волю. Не ту, якою маніпулюють, не ту, що у Біблії називається “гріхом”. Я взяла суть — свободу. Саме тому мене почали боятись.

Гражина стишила ходу, стискаючи плечима.

— Але ж… Адам і Єва… — почала вона.

— Адам, — перебила її Ліліт, — був створений як перший тиран. Він не кохав — він вимагав. Він не плекав жінку — він ламав її. Я пішла, бо не стала лежати під ним за наказом. А Єва… її створили з нього. Не з рівного — з ребра. Вона не знала іншого. Її “любов” була зґвалтуванням, замаскованим під послух. Вона жила у постійному “так”, навіть не знаючи, що можна сказати “ні”.

— То рай — це не нагорода? — тихо спитав Віктор.

— Рай — це в’язниця, — відповіла Ліліт. — Створена Богом, охоронювана чудовиськами, яких ви звете янголами. Поглянь на цих істот — кожен із них колись був душею, що не витримала світла, яким її залили. У світлі немає вибору. Лише покора.

Позаду пройшов один з янголів. Його тіло було схоже на зміїне, з багатьма ногами, кожна з яких закінчувалась людською долонею. Замість голови — маска, що ридала й сміялась водночас. Він ковзав по стіні, лишаючи за собою кров’янистий слід.

Ліліт тихо додала:

— І Бог, і Диявол мріють знищити мене. Бо поки існую я — існує рівновага. Я не є зло. Я є “або”. І цього вони терпіти не можуть.

Тиша опустилася знову. Лише серця героїв билися гучно — як барабани.

Коли сліпуче сяйво порталу розчинилось у нічній тиші карпатського урочища, команда виявила, що стоїть просто під темним небом, всіяним зірками. Пахло соснами, вологим камінням і чимось... знайомим. Вони стояли на тому самому місці, де зайшли у третій рай. Ніби й не зникали. Ніби не бачили жахіть. Але кожен із них ніс у собі слід — як шрам на душі.

Гражина перша озирнулась:

— Усі цілі? — голос трохи тремтів, але вона трималася.

— Наче так, — підтвердив Віктор, потираючи зап’ястя. — Але я почуваю себе… старішим.

— А я наче побачила себе зі сторони, — прошепотіла Белла. — І не факт, що мені це сподобалося.

Ліліт стояла трохи осторонь. У темряві вона виглядала ще ефемерніше, ніж зазвичай, наче не зовсім була з цього світу. Але очі її світилися тим самим інтелектом, що тримав баланс між вічними силами.

— Я не обіцяла, що буде легко, — сказала вона спокійно. — Тепер ви бачили правду. Вона рідко буває гарною.

— І що далі? — спитала Гражина. — Ми повернулись. Ми живі. Але що тепер із цим усім робити?

Ліліт не відповіла одразу. Вона підняла погляд на небо.

1 ... 16 17 18 ... 28
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Та, що не скорилась., Йо Томас», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Та, що не скорилась., Йо Томас» жанру - 💙 Містика/Жахи:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Та, що не скорилась., Йо Томас"