Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Розділ 10

Інколи, щоб зберегти здоровий глузд, треба просто піти до лісу — бажано подалі від суворих вождів, загадкових жерців і власних дурних поривів.

Я стояла по коліно в заростях запашної ожини, дивлячись на власні руки, вимазані у фіолетовий сік, наче злочинниця на місці злочину.
І справді — якби хтось зараз побачив мене: згорблену, з розпущеним волоссям, з ягодами в роті й упертою складкою на лобі — міг би подумати, що я втекла з місцевого притулку для дивакуватих дівчат. Або з XXI століття, що, чесно кажучи, ближче до істини.

Виявляється, збір ягід — непоганий спосіб відволіктися від нав’язливих думок. Щоправда, щойно я це усвідомила — думки миттєво повернулися.

Зустріч із жерцем... Ха! Звучить, як сцена зі стародавнього міфу, де героєві повідомляють, що він обраний для великої місії. А мені? А мені жрець натякнув, що допомогти не може, і що моя історія, звісно, незвична, але «шляхи богів — туманні, а рішення їх — божественний промисел, і нам не дано судити». Отака й розмова.

Поїздка з Ґлейвом лишила дивне післясмак. Його рука на моєму стегні — і те світло… Я намагалася не думати про це. Бо як починаєш думати — одразу стає гаряче. І водночас соромно. Як у тому сні, де ти гола, а навколо — однокласники. Тільки це був не сон, а сувора, майже казкова реальність.

А головне — нічого ж не змінилося. Жодних відповідей. Жодного плану. Лише ще більше запитань. Хто я тут? Що мені робити? Як повернутись додому — і, що найстрашніше, чи хочу я туди?

Де ті енциклопедії для попаданок, блін? Ухххх, я тепер геть заплуталась.

Поки я намагалася осмислити власну розгубленість, у кущі пролізла Дарина з кошиком у руках.

— Ти не зібралася? — запитала вона. — Ми ж на ринок збиралися. Треба дещо купити. Забула?

Я кивнула: — Зараз! Тільки вмиюсь!

Я хутко привела себе до ладу, і ми вирушили до воза. Його дерев’яні колеса скрипіли, кінь фиркав, а я сиділа поруч з Даркою, мов місцева, хоча погляд постійно чіплявся за все нове. Я все ще не звикла до цього світу. Він був занадто... справжній.

Ринкова площа Ярба розташовувалась на перетині кількох широких вулиць, вимощених грубими плитами. Кругла, наче вирізана з лісу долоня, вона була обрамлена дерев’яними лавками та навісами.

Тут товпилися люди — в вовняних туніках, з плетеними кошиками, у широких поясах. Запах диму, прянощів, щойно спеченого хліба й сіна огортав усе, наче туман.

Тут продавали шкури й тканини, овочі й хліб, амулети з кістки, глиняні глечики, хутра, прикраси, зброю. Лунала музика — хлопчисько з сопілкою сидів на діжці й наспівував веселу мелодію. А поруч бабця торгувала пучками сушених трав, дзвінко побрязкуючи мідними браслетами.

І раптом — гуркіт барабана. Люди стихли, пролунали вигуки, і я, не розуміючи, що відбувається, подалась уперед.

На помості стояв чоловік — з оголеною спиною, прив’язаний до дерев’яного стовпа. Його м’язи тремтіли. Виконавець — похмурий здоровань з батогом — підняв руку. Хльоский звук батога розрізав повітря. Чоловік сіпнувся.

Мене охопив холод. Це… Серйозно? Просто посеред площі? На очах у жінок, дітей?

Другий удар. Третій. Люди дивилися. Хтось із цікавістю, хтось зі схваленням. Я з жахом поглянула на Дарину, але вона лише тихо зітхнула.

— За що?! — спитала я.

— Крав хліб. Вдруге. — Її голос був рівний.

І отут, здається, в мене щелепа трохи з’їхала. Я й не помітила, як рушила вперед, прямісінько до помосту. Там сиділи старійшини — широкоплечі, суворі, з бородами й кільцями у вухах.

— Перепрошую! — мій голос пролунав надто гучно. — А можна дізнатися, за що його б’ють?

Старший підняв брову.

— Порушив закон.

— І це причина його катувати?! — я вже відчувала, як усередині підіймається знайома хвиля гніву. — А поговорити? Пояснити? Може, він був голодний? Може, в нього діти?

Чоловіки загули. Один зі старійшин похмуро відповів:

— Він знав покарання. І знову порушив.

— Але це негуманно! — вирвалося в мене. — У моєму світі за це…

— А ти хто така, чужачко? — пролунав голос збоку.

І тоді на площі почалося: люди оберталися, перешіптувалися. Хто вона така? Якось дивно говорить. Обличчя чуже. Ім’я чуже. А вбрана, наче наша…

— Із сусідніх земель, певно? — прошепотів хтось.

— Та ні, не звідси вона, кажу вам! І з вождем сам на сам була, кудись їздили!

— У жерця гостювала… — багатозначні погляди.

— Чи не відьма? Або заморська наложниця?

І я раптом усвідомила, що вся площа дивиться тільки на мене. І я стою в центрі, як мішень. Вітер сіпає моє волосся, поділ сукні липне до ніг, а серце гупає в горлі.

Хтось раптом помчав у бік лонггауса.

Я повернулася до Дарини:

— Ну звісно, Міє. Молодець. Потриндіти — твоє фірмове. Мовчати — не вмієш. Сама собі капкан. Ідіотка.

Я картала себе, не знаючи, як виплутатись із ситуації. А Дарка ж попереджала — не висовуйся!

І тут він з’явився. Червона грива, смарагдові очі, плечі — наче вирізані з дуба. Ґлейв ішов крізь натовп, мов буря. З його обличчя читалася загроза. Люди розступалися, відчуваючи, що зараз буде грім.

Він підійшов до мене й, нічого не кажучи, схопив за лікоть і повів геть від натовпу. Ми відійшли на околицю площі, і він, не відпускаючи, обернувся до мене.

— Ти що робиш? — його голос був тихим, але від того ще страшнішим.

— Я… Я просто… — я спробувала всміхнутися. — Ну, він же…

— Мовчи. — Він примружився. — Ти з’явилася нізвідки. З чужими словами. Із дивними поглядами. Натякала мені на зв’язок. Перетягла жерця якось на свій бік. А тепер, на очах у всіх, лізеш у чоловічі справи. Ти знаєш, що таке тинг?

Я проковтнула клубок у горлі. Він продовжив:

— Це було рішення ради. І ти його зневажаєш. Влаштовуєш безлад на площі.

— Я не хотіла… — прошепотіла я.

— Можливо, я був легковажним, дозволивши такій дивині, як ти, розгулювати. Але відтепер — ти будеш при лонггаусі. Під моїм наглядом. Так буде легше стежити за твоєю іномирською поведінкою.