Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

Причина, з якої мене запросили, може бути неважливою для сюжету. Але для когось вона дуже важлива. Просто я цього ще не знаю.

Мейджорс представила учасників зустрічі під негучні оплески, які на відкритому просторі звучали ще більш жалюгідно, ніж у приміщенні. Я спіймав поглядом пару гостей, які витягнули шиї в бажанні доєднатися до останнього туристичного автобуса, що саме вирушав. Я опинився поруч із Лізою Фултон на протилежному від Ройса й Мактавіша кінці ряду. Вольфганг сидів поруч зі мною, а Мейджорс зайняла простір між ним і Мактавішем. Ми трохи посунули стільці, щоб вирівняти центр ряду після перестановки від Ройса.

Я відволікся від вступного слова та представлень і вперше належним чином оглянув Мактавіша. Головне, що мене вразило, — він мав геть не той вигляд, на який я очікував. Звісно, письменники можуть мати який завгодно вигляд, і річ тут не в зовнішності. Його статура була десь між кремезним Ройсом і худорлявим Вольфгангом, а клоччасте волосся було водночас і достатньо розкуйовдженим, щоб здаватися недоглянутим, і недостатньо розкуйовдженим, щоб здаватися ексцентричним, — це цілком нормально для зовнішності автора. Але в письменників є образ. Існує кілька його варіацій, наприклад, суворість С. Ф. Мейджорс — це суворість письменниці, яка розглядає все як можливість, а прагнення Ройса до похвали — це его, яким він насправді прикриває брак упевненості. Та все — в очах: вони видають і мертвого.

Очі письменника допитливі й розплющені широко, він всотує світ і гортає його, мов книжку, ставлячи запитання й інтерпретуючи відповіді, незалежно від того, для марнославства він це робить чи для творчості. Я це бачив і за насупленим поглядом Вольфганга, і за сором’язливістю Лізи, і навіть у зневаженому блокноті Ройса. Але в Мактавіша нічого з цього не було: він поглядав на годинник, наче роздратований нудьгою студент, який відсиджує покарання. Було приголомшливо бачити свого улюбленого письменника в такому світлі. Я знав, що його згода відвідати цей фестиваль була справжньою перемогою, але тепер зрозумів, чому він утримувався від таких подій: мабуть, йому вони вже нагадували відсидку.

Помітно, що його лівий бік — той, який він підтримував, спираючись на тростину, — був, за браком кращого слова, зморщеним. Твідовий піджак, здавалося, вільніше звисав на плечі, штани — ширше огортали кістляве коліно. Тоді як правий бік тіла заповнював тканину набагато природніше. Він не був спотвореним, але виглядав незбалансовано: ніби буханець хліба, на який випадково поклали решту продуктів. Одного вечора п’яний водій збив його, утік і залишив понівеченим та скаліченим у стічній канаві. Це, звісно, було включено до біографічної довідки про нього: йому казали, що він більше ніколи не ходитиме, ніколи більше не писатиме. Але подивіться на нього тепер. Він це подолав і знову в строю.

Його тростина спиралася на сидіння поруч, і тепер я бачив, що вишуканий набалдашник на ній мав форму блискучого срібного сокола. Із фляги з такого ж блискучого металу, як у тої, що він діставав із внутрішньої кишені твідового піджака, Мактавіш хиляв так часто, що я дивувався, навіщо йому щоразу закручувати кришку.

— Розпочнімо з вас, Лізо. — Мейджорс узялася за інтерв’ю. — Ваш дебют — приголомшливий роман «Баланс правосуддя» — відбувся двадцять один рік тому. Це був світовий феномен, який вдихнув нове життя в жанр судової драми, до того ж завдяки свіжому жіночому голосу. Його перевидають і сьогодні! Багато людей, зокрема і я, вимагали вашої наступної книги. Цього Різдва ми її нарешті отримаємо. Вибачте за прямоту, але чому так довго?

— Ну, написати щось після «Балансу правосуддя» було складно, — звернулася Ліза до натовпу, і я помітив, що її голос набув трохи вдаваної інтонації диктора з гучномовця в поїзді. — Певні частини цього роману, можливо, випередили свій час, і я думаю, що світ нарешті підхопив розмову, яку я хотіла вести про жінок і наші права.

— Захопливо. — Було схоже, що Мейджорс читає наступне запитання. — Тож це не був тиск від подальших дій? Не це викликало перерву?

— У мене стається письменницький блок, як і в будь-кого іншого, — відповіла Ліза трохи ніяково. — Мені потрібна була правильна ідея… але я не можу сказати, що саме це насправді спричинило перерву. Я хотіла опинитися в правильному місці, щоб знову видаватися. Як ви дізнаєтеся, написання книги — це оголення душі. Крім того, я вважаю, що хороша книга — це хороша книга, хай скільки часу потрібно, щоб її написати.

— Поява дитини не вибила вас із колії? Я так розумію, незабаром після свого дебюту ви стали самотньою мамою? Народження книжки й малюка в один рік. Мабуть, було важко.

— Гадаю, ви не стали б таке запитувати в самотнього тата. — Ліза навіть не намагалася зобразити усмішку. — Я б обговорила це питання з іншими учасницями цієї панелі, але, здається, я тут така єдина, запрошена для галочки. Соромно, ми ж бо маємо триматися разом.

Мейджорс зрозуміла натяк.

— Це гарна нагода перейти до нашого наступного гостя. Ернесте Каннінґеме, гадаю, ви дещо відрізняєтеся від Лізи: не думаю, що хтось чекає на вашу наступну книгу.

Ця образа засліпила мене, і я витримав паузу, щоб заспокоїтися.

— Гм… Ну… Гадаю, людям достатньо сподобалася моя перша книга. Сподіваюся, вони прочитають і другу.

Мейджорс удавано засміялася.

— Авжеж, авжеж. Я просто мала на увазі, що ми всі сподіваємося, вам не доведеться писати ще одну книгу. З огляду на те, що минулого разу сталося з вами і, що важливіше, з тими, хто вас оточує.

— Ой, вибачте, — пробурмотів я. Почувся гучний кашель, і я побачив, як із натовпу піднімається клубок диму, напевно із запахом чорниці. Під ним Симона поплескала тильним боком руки під підборіддям, а вказівним пальцем іншої — провела лінію від кутика губ по щоці. Вона давала мені знак тримати голову вище, голосніше говорити й більше всміхатися. Однак сторонньому спостерігачеві могло здатися, що вона проводить собі пальцем по горлу. Я додав трохи енергійніше: — Авжеж, я б геть не хотів пройти через це знову. Особливо за такі самі гонорари!

Навіть Симона на це всміхнулася. З полегшенням я розслаблено поринув у розмову:

— Та я все одно пишу. Працюю над романом.

— Удачі вам, — сказав Вольфганг тим не-достатньо-тихим голосом, за якого його здивування, що я це почув, мало б бути цілком удаваним.

— Розкажіть про це.

Я погодився: