Читати книгу - "Зіграй зі мною, Ліана Меко"

Лікар наполягав на тому, щоб Ріка залишалася в лікарні щонайменше на тиждень, Ріка - огризалася, що не залишиться тут і більше одного дня. Але лікар не збрехав - щойно дія знеболювальних почала минати, їй знову стало зле. У підсумку довелося поступитися - зійшлися на трьох днях.

Зрозуміло, що в обіцянку Шаргородського вона не повірила, і тому довелося цілу годину вмовляти тітку з приймальні, щоб дала подзвонити, а потім ще хвилин двадцять провисіти на телефоні, намагаючись додзвонитися додому до Макса. Зрештою на дзвінок відповіла десятирічна Таня - наймолодша сестра Максима, і пообіцяла, що братові передасть усе дослівно. Ріку це не заспокоїло: дівчинка була страшенно неуважною і гіперактивною, на неї сподіватися - себе обдурити. Але нічого іншого їй не залишалося. Застати Макса вдома - завжди було майже нереальним завданням.

До самого вечора Ріка не могла знайти собі місця: не прийде ночувати, батько зведеться від переживань. Не дай Боже погіршиться його стан - вона ніколи в житті собі цього не пробачить. А якщо рецидив - сама не переживе. Як згадає попередній - досі, через уже чотири роки, - волосся на загривку дибки стає дибки. До чого ж їй страшно було - не передати. Не можна було допустити цього знову!

З настанням темряви Ріка вже всерйоз стала подумувати про те, щоб по-тихому злиняти з лікарні, як раптом у палату увірвався розлючений Макс.

- Блін, Ріка! - Вигукнув друг, з порога підлітаючи до дівчини. Обхопивши її обличчя руками, побіжно оглянув його, смикнув за плечі, змушуючи підвестися, наче бажаючи переконатися в тому, що вона ціла. - Я мало з глузду не з'їхав, мені Танька якоїсь нісенітниці нагородила, що тебе тут замкнули в лікарні, тримають проти волі... - Пройшовшись тілом Ріки стурбованим поглядом, Макс посадив її на ліжко і сів поруч. - Розповідай давай, - вимогливо зазирнув в очі.

- Спочатку скажи, ти був у тата? Сказав йому? Як він сприйняв? - Швидко проговорила Ріка, з очікуванням втупившись на хлопця.

- Так, забігав, - кивнув Макс, - але дядя Вітя вже знав, що ти тут.

Ріка розкрила рота, витріщивши очі.

- Знав? - Перепитала з невірою. Невже Шаргородський справді ходив до неї додому? Та це ж повна маячня! Мажор не став би...

- Ага, - підтвердив Макс, - виглядав трохи стривоженим, але загалом, мені здалося, що з ним усе гаразд. Готував вечерю, збирався завтра до тебе навідатися, але я сказав, що сам до тебе зайду...

Ріка закрила рот і з полегшенням видихнула, прикривши на секунду очі. Трохи розслабившись, відкинулася на подушку. Те, що з батьком усе гаразд, трохи заспокоїло. Значить Шаргородський справді був у неї вдома і все розповів татові. Причому розповів, судячи з усього, досить акуратно. Адже якби мажор просто вивалив йому про її непритомність, тато вже був би тут. І хорошого в цьому було б мало - людні місця дуже сильно нервували його.

- То як ти тут опинилася? - Знову подав голос Макс. - Ми ж домовлялися без лікарів... - нагадав, трохи понизивши голос.

Ріка зітхнула, поморщившись.

- Так... ну так вийшло, мені стало зовсім зле... 

Макс цокнув язиком, скрушно похитавши головою.

- Та блін, Ріка... Я ж пропонував показати тебе Шелухіну!

- Шелухін хоч і вчиться в меді, але він не лікар, він - поки що тільки студент. - Помітила дівчина.

- Зате своя людина! - Спалахнув Макс, похмуро зиркнув на Ріку. - Він би допоміг, і не став допитуватися...

- Тут теж не допитуються. - Потиснула плечима Ріка. - Я сказала, що впала зі сходів і лікаря моє пояснення цілком задовольнило.

- Чого? - протягнув Макс, недовірливо покосившись. - Зі сходів? І він у це повірив?

- Не знаю. - Ріка стиснула губи. - Мій однокласник... - протягнула знехотя, - це він привіз мене сюди... гадаю, він приплатив лікарю. - Опустивши очі, дівчина невдоволено поморщилася. - Не знаю скільки... навіть боюся уявити.

- Що за однокласник? - Макс помітно напружився і посерйознів. - Ти йому розповіла?

- Звісно ні!

- Тоді з чого б йому тобі допомагати? - Примружився Макс. - Сама ж казала, що стосунки в тебе з однокласниками - відстій.

Ріка хмикнула. Так, знав би він, який відстій - стосунки з цим конкретним однокласником, точно не повірив би в його допомогу. Та вона й сама не вірила. Це просто в голові не вкладалося. Як Ріка не старалася, у неї не виходило знайти пояснення. Мажор просто самостверджується? Мажору стало нудно? Мажору настільки дах рве від власної величі, що він вирішив присвятити себе благодійності? Що це взагалі таке? У цього взагалі є назва? У що вона вляпалася?

- Не знаю, Макс, - задумливо похитавши головою, протягнула Ріка, - не знаю, але з'ясую.

Хлопець якось дивно подивився на Ріку і опустив очі, чомусь похмурішавши обличчям.

- Гаразд. - Пробурчав, піднімаючись. Якось незграбно стиснув плече подруги, по-братськи чмокнув у лоб і розтріпав волосся на маківці. - Треба бігти. - Макс знову набув свого звичайного зібрано-діловитого вигляду. - Коли тебе виписують?

- У суботу.

Макс кивнув.

- Окей. Заберу тебе ввечері і відвезу додому.

- Відвезеш? - Ріка здивовано підняла брову. - На чому це? - Скептично усміхнулася.

Макс опустив голову і знизав плечима в невмілій спробі приховати самовдоволення.

- Та так... - злегка мотнув головою, скосив очі на подругу, - скутер купив.

- Серйозно?! - Вигукнула Ріка, розширивши очі, і не стримала широкої посмішки. Жартівливо стукнувши того кулаком у плече, підморгнула. - Даси погоняти?

- Звісно. - Криво посміхнувся Макс. - Тільки кістки свої спершу збери до купи, - хмикнув друг, знову розтріпавши маківку дівчини. - Ну все, погнав я, робота не чекає. - Відсалютував рукою Макс і вийшов із палати.

Не припиняючи посміхатися, Ріка відкинулася на ліжко. Тривога за тата зникла і настрій трохи покращився. Поруч із Максом завжди ставало спокійніше, він завжди вмів її розбуркати, розсмішити, втішити й підтримати.