Читати книгу - "Серенада Ваяланда, Fill"

Ніліан все ж вирішив змінити тему, хоч і не зміг приховати деякого роздратування, яке йому не подобалося. Він відкашлювався і, намагаючись бути менш формальним, запитав:

— Ти не хочеш розповісти мені, як пройшов твій день? Я бачу, що ти в хорошому настрої.

Амілія закінчила ковток води, не поспішала з відповіддю. Зрозуміло, що вона не була готова просто так відкритися, але, з іншого боку, вона й не мала бажання тримати з ним стіну мовчання. Вона подивилася на нього й знову відчула свою гіркоту.

— Мій день пройшов чудово. Як і всі інші, коли ти не поруч, — відповіла вона саркастично, хоча у її голосі була якась невидима тяжкість.

Ніліан нахмурився, зрозумівши, що це в нього не вийде. Він ледве не стиснув зуби, але стримав себе.

— А чому це ти так думаєш? — знову запитав він, вже більш серйозно.

— Тому що ти завжди зайнятий, — сказала вона, кидаючи йому виклик. — Завжди своїми справами, завжди якимось "важливим" заняттям. Це неможливо змінити? — її голос став більш різким.

Ніліан мовчав кілька секунд, а потім, немов здавшися, відповів:

— Можливо, ти права. Я... справді буваю надто занурений в роботу. І, напевно, іноді забуваю, що є ще інші речі.

Амілія почувалася трохи незручно від своїх слів, але не стала відмовлятися від своєї позиції.

— Якщо ти хочеш мене бачити, варто трошки більше розуміти, що я теж маю потребу в увазі. — її погляд став твердим, але вона намагалася контролювати себе.

Ніліан подивився на неї знову. Більше не було тієї холодної дистанції, як раніше. Здавалося, він намагався зрозуміти її точку зору.

— Може, я й справді занадто вперся в свою роль, — тихо сказав він. — Вибач, Аміліє. Може, наступного разу я буду більш уважним.

Це було так рідко від нього, що Амілія трохи розгубилася. Вона не очікувала такої відповіді.

— Дякую, — відповіла вона, все ще вражена, хоча і не до кінця впевнена в його словах.

Тиша знову впала на стіл. Вона не знала, як продовжити, але це був перший крок до змін. І хоча все ще залишалося багато непорозумінь, вона почала відчувати, що, можливо, вони з братом зможуть знайти спільну мову.

Ніліан теж помовчав, але його погляд був вже не такий відсторонений.

— Я не хочу, щоб це стало між нами бар'єром, — сказав він, намагаючись внести ясність у свої слова.

Амілія зітхнула. Їй важко було повністю довіряти йому, але щось у його голосі змусило її хоч трохи заспокоїтися.

— Подивимося, як все буде, — відповіла вона злегка, але вже без колишньої різкості.

Вони обидва замовкли, і обід тривав у тій самій напруженій тиші, яка тепер, мабуть, стала звичною для їхніх розмов.