Читати книгу - "Стражі Дзеркала , Yuleesi"

-Ти ще й питаєш! Це неймовірно.

-Зробила це фото, коли в останній день сиділа на даху. Він у нас плаский, там ми п’ємо каву зранку.

-О, все, помовч, я почала заздрити, – пирхнула Рубі. – А що там Еймерей? Що Ладонна? Я, звісно, твоїх батьків не бачила вічність, але все ще цікавлюся їхньою долею.

-Усе по-старому, – зітхнула Ем. – Вони працюють. Часто приносять не дуже добрі звістки додому. Кажуть, демони активізуються. Але вони все такі ж. Я так сумувала за ними. – Ем спохмурніла. – Ці шість місяців були чудовими. Ми все робили разом – вставали, снідали, гуляли, тренувалися… Шкода, що це закінчилося.

Подруги замовкли.

-А твої як? – запитала Ем, тамуючи зрадливе тремтіння у голосі.

-Мої… – Рубі гірко усміхнулася. – Берегині Теобальд і Кларамей. Охоронці сімейного затишку... Тьху! – раптом скривилася вона. – Не можу про це говорити. Я там була останній раз два місяці тому, все, як завжди. Гармонія, тиша, краса… І нудьга. Зелена нудьга.

-Ти Страж, – Ем заспокійливо поклала їй руку на плече. – Тобі просто важко їх зрозуміти, як і їм – тебе. Ви різні – але ви одна родина.

                                                     ***

Ніч була теплою. Зоряні розсипи сяяли на темних небесах, а місяць був таким великим, що його світло аж сліпило. Втім, це могли бути наслідки алкоголю.

Повільно і злегка похитуючись, Рубі поверталася додому. Підбори її черевиків наче й не були високими – всього лише вісім сантиметрів, але чомусь ноги не бажали йти так, як їм належить. Зрештою, Рубі доповзла до свого будинку і приречено гепнулася на приступці під’їзду.

-Далі я прост-то не дійду, – ледве вимовила вона, схиляючись головою на руки.

-Та ну, – пролунав знайомий голос з густої тіні біля будинку. – Мені здавалося, ти витриваліша.

-Як де, Страж Етелхард, – Рубі з зусиллям підвелася на рівні ноги. – Як де.

-Хм, цікаво, – Севен з якоюсь лінивою грацією відклеївся від стіни. – А де ж ти витриваліша?

-На майданчику, якщо потрібно вкласти тебе на обидві лопатки, – Рубі подивилася йому в очі і сперлася на стіну, схрестивши руки на грудях. – Ти прийшов сюди тільки для того, щоб визначити міру моєї витривалості?

-Можливо, – вона вловила ледь чутну зміну тональності в його голосі. – Але цим я займусь пізніше.

Хлопець повільно підійшов до неї і аналогічно сперся на стіну поруч.

-Ага, після дощику в четвер, – дівчина криво усміхнулась. – Етелхард, у тебе на все три хвилини, не встигнеш пояснити  мені причину твого візиту – нарікай на себе.

-Встигну, Ернандес, не переживай, – вона вловила тихе хихотіння.

-Слухаю.

-Ти знаєш, як я став Відступником?

Рубі чекала чого завгодно, тільки не цього запитання.

-Ні, – несподівано для себе відповіла вона, не встигнувши навіть придумати жодного саркастичного висловлювання.

-Хм, це й не дивно, – пирхнув Севен. – Ми воліємо про це не розповідати.

-Щось змінилося? – очі Рубі звикли до темряви, тепер вона розрізняла його профіль. Красивий, змушена була визнати.

-Ні. – Севен дивився просто перед собою. – Але дай розповісти.

Якусь мить він мовчав, тоді заговорив знову.

-Знаєш, Статут може серйозно отруїти життя. У мене таке враження, що навіть повітря Університету наповнене правилами. Вдихаєш їх, вдихаєш, а тоді хочеться чхнути, щоб усе це вилетіло  з тебе.

-Фу, – скривилася Рубі. – Це якась… дуже бридка алегорія.

-Зате влучна. Але послухай. Я став Відступником три роки тому.  Якось уночі я вислизнув із дому на прогулянку.

Він зітхнув, наче йому було важко продиратися крізь колючки спогадів. Тоді повів далі:

-Причина зовсім не була радісною. Моя дівчина… Колишня… Вона… Вона зрадила мені, з кимось поза межами Університету, і не питай, чому, не знаю. І не хочу. В той день я саме про це дізнався.

Рубі дивилася на нього. Бачила тільки силует, проте навіть він здавався напруженим, відчуженим, злим… Йому досі було боляче.

-Тож мені не спалося, – тим часом продовжував Севен. – Ніч була така…чудова. Одна з тих теплих липневих ночей, коли хочеться…

-…Просто йти вперед, а потім впасти десь на траву в парку, лежати і дивитися на зірки? – з усмішкою запитала Рубі.

Севен кинув на неї здивований погляд.

-А ти, я бачу, теж фанатка літніх ночей?

-Не просто літніх, липневих, – уточнила вона.

-Запам’ятаю, – якусь мить він уважно на неї дивився, а тоді рішуче зітхнув. – Так от, коли я ішов вулицею, я зауважив якусь тінь, яка прошмигнула у провулок. Кому з хлопців не цікаво було би, що там? Звісно, я пішов за нею.

Він на хвилю замовк, а коли заговорив, його голос лунав глухо.

-То був демон. Він саме вселився в якогось хлопця, і той бив малу дитину. Це була якась садистська насолода. Він немов упивався цим. Я… Я не міг на це дивитися. Свідомість ніби заволокло туманом. Наступне, що я пам’ятаю – непритомна дівчинка, стерті в кров руки, залізний прут на землі біля мене…і мертвий хлопець.