Читати книгу - "Місто Тисячі Дверей"

Але Брехло не міг належно його оцінити. Уже вкотре він пошкодував, що гвінпіни вибрали для свого Порядника таке ім’я. Вони казали, що так їм буде легше його кликати, але жодним словом не прохопилися про те, з якими труднощами стикатимуться ті, кому буде потрібно відшукати Айо серед торосів. Бо найбільше після гри в «Чапаева» гвінпіни любили дражнитися. Вони це називали «грати в луну».

І в них це здорово виходило, слово честі!

Послизаючись і наштовхуючись на гвінпінівські холодильники, Сигізмунд брів серед крижин і раз у раз ухилявся від шашок, які пролітали поряд з ним. Зазвичай в «Чапаева» грають на шашковій дошці, але гвінпіни не зважали на такі дрібниці. Для них головне в «Чапаєві» полягало в можливості від душі запульнути шашкою якомога подалі. Ну, і поцілити, зрозуміло, — хоч кудись, але поцілити. Вигравав у гвінпінів той, чию шашку ніхто не міг знайти.

«Добре, що я не навчив їх грати у гольф», — думав Сигізмунд.

Нарешті він побачив знайому хирляву постать Айо. Приятель гвінпінів про щось жваво сперечався з групою птахів, котрі оточили його зусебіч. При цьому повітря над їхніми головами так і гуло від образів, якими обмінювалися гвінпіни. Часом деякі настільки захоплювалися, що картинки, які надсилалися ними, втрачали чіткість або взагалі йшли смугами, як «порожній» канал у телевізорі.

Ну а серед тих, котрі все-таки залишалися видимими, найчастіше були зображення різних істот. Як здогадався Брехло, птахи дотепер вирішували поставлену їм учора задачу щодо туристів в Охах.

Помітивши Сигізмунда, гвінпіни й Айо зраділи.

— Ну нарешті! — вигукнув Айо. — А ми тут ніяк не можемо вирішити, що ти мав на увазі, коли казав про «останнім часом».

— Тобто? — сторопів Брехло.

— Ну, ти ж сказав учора, що тобі потрібні портрети усіх, хто потрапив в Охи останнім часом, — нагадав гвінпін, який учора разом із Сигізмунд ом літав до Горщичка. — От ми і сперечаємося, який час вважати «останнім».

— І на якому рішенні ви зупинилися?

— Ну... — зам’явся гвінпін. — Взагалі-то ми дотепер сперечаємося. А яка твоя думка?

— При чому тут думка?! — закричав Сигізмунд. — Коли я казав про «останній час», я, звичайно, мав на увазі місяць або щось подібне.

— От бачите, — повернувся до інших гвінпін. — Він і сам точно не знає. «Місяць», каже, або «щось подібне». Отже, маю гіпотезу...

— Стоп! — не витримав Головний Порядник. — У нас зовсім немає часу.

— Це ми зрозуміли, — зауважив гвінпін. — Ти ж не даремно говорив про «останній час». Виходить, він вже тоді закінчувався...

— Я про інше, — Сигізмунд обхопив руками себе за плечі: це був найдієвіший спосіб узяти себе в руки, тобто заспокоїтися. — Мені потрібні портрети усіх, хто потрапив в Охи за останній місяць. І дотепер залишається тут.

— У місяці? — уточнив гвінпін. — Диви-но, — додав він простодушно, — а в тебе, здається, пара з вух іде...

— Це він скипів, — пояснив Айо. — От що, хлопці, дайте-но спокій Сигізмунду і послухайте мене. Будь ласка, покажіть нам усіх, хто потрапив за останній місяць в Охи і дотепер залишається у нашому місті.

Айо славився не тільки своєю худорлявістю (а був він настільки тонкий, що іноді ви навіть бачили, що знаходиться за його спиною), Айо ще мав неймовірну витримку. Якщо чесно, у всіх Охах, крім нього, відшукалося б небагато городян з такою витримкою. Певно, у дитинстві вони сиділи на першій парті, перед учительським столом, а просто позаду вмощувалися запеклі хулігани, які кололи їм спину циркулями або плювалися пожованим папером. У всякому разі, це одна з рідкісних (і неприємних) можливостей здобути залізну витримку. А тільки маючи її, можна спілкуватися з гвінпінами без ризику для власного здоров’я (шашки — не рахуються!).

Якщо ви хотіли домогтися чогось від цих птахів, прохання слід було викладати якомога точніше. У чомусь це нагадувало роботу з комп’ютером; інакше, як і у випадку з комп’ютером, ви могли отримати зовсім не ті результати або ж не отримати їх зовсім. І, чесно кажучи, другий варіант іноді здавався Сигізмунду кращим за перший.

Айо керував гвінпінами «на ура». А вони, здається, поважали його і трішки побоювалися.

Так чи інакше, але зараз птахи вишикувалися в шеренгу і почали заселяти повітря зображеннями туристів. Відповідно до заведеного віднедавна порядку (здогадуєтеся, хто був автором ідеї?), усі новоприбулі до Охів мусили обов’язково зазирнути до Будинку Порядників, щоб зареєструватися. Вже одне це слово своєю довжиною лякало багатьох. Але якщо ви хотіли жити з чистою совістю і спати спокійно, рано чи пізно ви приходили до Порядників. А якщо ні, то Сигізмунд проникав у ваші сни і нагадував про те, що ви поводитеся непорядно.

Ну а всіх, хто був у Будинку, гвінпіни відразу запам’ятовували; запам’ятовували вони і тих, кого просто бачили на вулицях міста.

Якщо чесно, вони запам’ятовували взагалі всіх і усе, що потрапляло їм на очі.

Зараз Сигізмунд квапливо переглядав одне за одним обличчя туристів, які прибули в Охи за останній місяць і не встигли залишити місто. Але він не просто переглядав — він шукав будь-якого підозрілого типа. Брехло вважав: якщо істота виглядає підозріло, значить, з нею щось не так. Звичайно, у житті таке трапляється не завжди, але ніхто не поспішав Сигізмунду про це повідомити.

— Порушника шукаєш? — запитали раптом у Брехла за спиною.

— Угу, — не відриваючись, пробурмотів Сигізмунд.

— А ти не бачив?.. — Лонгій-Л’Оккі (а це був саме він) затнувся і зніяковіло замовк.

Чарівник і філософ, Лонгій-Л’Оккі був неймовірно вразливою особою, хоча зовні виглядав особою вражаючою. Але свої помилки (а він їх робив — як і будь-яка інша жива людина) Лонгій-Л’Оккі терпіти не міг. Вони його пригнічували. І від цього він, як не дивно, ставав ще вищим і виглядав ще більш вражаючим. Це йому не подобалося — кому ж подобається знати, що до якої б кімнати ти не увійшов, все одно муситимеш ходити зігнувшись!

Тому Лонгій-Л’Оккі помилок намагався не припускатись. А якщо припускався — не зважав на них. Правда, він все одно виростав, якщо помилявся, навіть коли робив вигляд, що не помітив своєї чергової помилки. Якщо чесно, він виростав навіть більше, бо ігнорування помилок теж було помилкою з його