Читати книгу - "Подорож на край ночі"

— Спалили будинок біля мерії, а потім убили мого братика, прохромили його пікою… Він грався на Червоному мості й дививсь, як вони йдуть. Гляньте, — без сліз проказала дівчина, — він тут…

Вона знову запалила свічку, вогник якої я бачив перед тим. У кімнаті на матраці справді лежав мрець, зодягнений у матроський костюмчик; шия та голова, як і вогник свічки, виступали з широкого синього коміра. Дитина скоцюрбилась, підібгавши руки й ноги. Спис улучив у живіт, і навколо тієї рани скрутилася смерть. Обіч навколішки тяжко ридала мати, хлипав батько. Перегодом вони гучно заскімлили всі разом. Мені, проте, хотілося випити.

— У вас часом нема пляшки вина на продаж? — запитав я дівчину.

— Спитайте в мами. Вона, певне, знає, чи там залишилося що-небудь. Німці тут увечері добре похазяйнували…

Дівчина пошепталася з матір'ю, тоді кинула:

— Більше нема! Німці забрали геть усе. Хоча перед тим ми самі дали їм чимало.

— О, як вони понапивалися! — докинула мати, урвавши голосіння. — Це вони люблять.

— Десь добру сотню пляшок забрали, — додав батько, не підводячись із колін.

— Невже не лишилося жодної? — наполягав я, не втрачаючи надію, бо надто вже хотілося випити, і то терпкого білого вина, що бодай трохи збадьорює. — Я б непогано заплатив.

— У нас лишилося тільки дуже дороге. Коштує п'ять франків за пляшку, — пояснила господиня.

— Згода! — Я витяг з кишені величезну купюру — свої п 'ять франків. — Піди пошукай отам! — лагідно звеліла дочці мати.

Дівчина взяла свічку й за хвилину прийшла з літровою пляшкою десь прихованого вина.

Мене обслужили, зосталося тільки вийти.

— А німці мають повертатись? — спитав я, раптом занепокоївшись.

— Можливо, — разом закивали жінки, — але тоді вони спалять усе… Нахвалялися!

— Поїду побачу.

— А ви відчайдух. Це туди! — показав рукою батько в бік Нуарсера-сюр-Лі. Навіть вийшов на дорогу провести мене. Донька й мати боязко нахилились над трупиком: їм треба чатувати цілу ніч.

— Іди до хати! — гукнула дружина. — Жозефе, тобі нема чого стовбичити на вулиці.

— А ви відчайдух, — знову промовив батько, потискаючи мені руку. Я клусом поїхав далі на північ.

— Бодай не кажіть їм, що ми досі тут! — закричала мені вслід донька з порога.

— Завтра вони й самі побачать! — гукнув я у відповідь. Було неприємно, що довелося викинути стільки грошей, тепер вони постали між нами. Сотні су досить, щоб усіх зненавидіти й побажати їм смерти. Коли з тобою твої сто су, то й любові до ближнього більше. — Завтра… — невпевнено протягла дівчина.

Завтра — це дуже далеко, воно не мало для них жодної ваги. По суті, нам усім ішлося тільки про те, щоб прожити ще одну годину. Однісінька година, прожита в світі, де все веде до смерти, — це вже неабищо.

Їхав я недовго, від дерева до дерева, чекаючи, що мене от-от гукнуть або застрелять. А далі буде ніщо.

Минала десь друга година ночі, не більше, коли я ступою виїхав на верх невисокого пагорба. Стало видно цілі вервечки газових ліхтарів, а на першому плані — яскраво освітлений вокзал, вагони, буфет, проте звідти не долинало жодного звуку… Жодного. Вулиці, провулки, ліхтарі, потім знову паралелі вулиць, цілі квартали, а довкруг — тільки чорна зажерлива пустка. Місто розляглось переді мною, заблукавши разом із своїми ліхтарями в просторах ночі. Я спішився й сів на горбик, аби все роздивитись.

Так, я не побачив, чи німці вже зайняли Нуарсер, але, пам'ятаючи, що в таких випадках вони здебільшого щось підпалюють, виснував: коли німці прийшли й не спалили відразу міст, то мають, безперечно, якісь особливі плани. Ніде не видніло жодної гармати — це теж було підозріло.

Мій кінь захотів лягти, натяг повід, і я обернувся. Коли я знову глянув на місто, на пагорбі попереду ніби промайнула тінь, я придивився пильніше й загукав: «Хто там? Хто там ходить?» Там справді хтось вештався.

— Не кричи так! — відповів мені густий і хрипкий голос — таки голос француза. — Ти що, теж відстав? — Тепер я вже бачив чоловіка. То був піхотинець у хвацько збитому набакир кашкеті. Проминули довгі роки, а я й досі пам'ятаю ту хвилину і постать, що підводилася з трави, мов мішень, яка в старих тирах на ярмаркових святах зображувала солдата.

Ми зійшлися ближче, в руці я тримав револьвер. Ще трохи — й вистрелив би, навіть не знаючи чому.

— Слухай, ти бачив їх? — запитав мене піхотинець.

— Ні, але приїхав побачити. — Ти драгун 145-го полку? — Так, а ти?

— Я резервіст…

— А! — протяг я. Мене вразила його відповідь. Це був перший резервіст, якого я побачив на війні. В нас усі служили в регулярній армії. Я ще не роздививсь обличчя, але голос не скидався на наші, був ніби трохи сумніший і щиріший. Саме тому я потроху відчув до нього довіру. А це вже щось та важило.

— З мене досить, — сказав піхотинець, — я йшов здаватися німцям. Він нічого не приховував.

— І як ти це зробиш?

Його задум раптом надзвичайно зацікавив мене, я прагнув дізнатися, що саме він намірявся вчинити, аби німці таки схопили його. — Ще не знаю…

— А до цього ти намагався щось зробити? Адже здатись у полон не так просто!

— Чхав я на те; піду й здамся.

— То ти, значить, боїшся?

— Так, боюсь і, коли хочеш знати мою думку, гадаю, що війна — це безглуздя. А на німців мені начхати, вони мені нічого не заподіяли.

— Помовч, — сказав я, — вони, може, нас слухають.

Я ніби прагнув бути ґречним із німцями. Мені б дуже хотілося, щоб цей резервіст, поки він тут, пояснив, чому і в мене, на відміну від решти людей, нема сміливости воювати. Але він нічого не пояснив — а знай приказував, що йому все остогидло.

Натомість розповів, як учора на світанку розбито й розпорошено його полк, бо наші стрільці, помилившись, його обстріляли. Тоді стрільців ніхто не сподівався, вони прийшли натри години раніше, ніж передбачено. Потомлені, приголомшені стрільці дощенту розбили полк. Таку побрехеньку мені вже не раз доводилось чувати.

— Невже б я таким не скорився! — додав резервіст. — Робінзоне, — сказав я собі. Робінзон — це моє ім'я. Робінзон Леон. Коли ж, як не тепер, тобі слід накивати п'ятами? А хіба не так? Я пішов попід невеличким лісом, а потім, уяви собі, натрапив на нашого капітана. Він був тяжко поранений і сидів під деревом. Уже конав. Тримавсь обома руками за штани й харкав кров'ю… Очі йому закочувались, звідусіль текла кров. Біля нього не було нікого. Він своє