Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

— По-моєму, Оливка діло каже, — підтримав її Г’ю. — Тут нема чого боятися.

І одразу ж йому відповіли — голосним нелюдським гарчанням, яке, здавалося, вирвалося з тіні, що панувала біля підніжжя вежі.

— Що це було? — спитала Емма. — Знову порожняк?

— Сумніваюся. — Чуття в мені рівномірно згасало.

— Не знаю і знати не хочу, — заявив Горацій, відступаючи.

Але вибору в нас не було — істота хотіла з нами познайомитися. І знову пролунало гарчання. Від нього всі волосини в мене на руках стали сторч, а за мить між двома нижніми шпалами показалася волохата морда. Вона загарчала на нас, мов скажений пес, з гострих ікол (яких був повен рот), потекла цівочками слина.

— Та що ж це таке, в ім’я предків? — пробурмотіла Емма.

— Чудова була ідея — прийти в цей контур, — сказав Єнох — Просто курорт якийсь, чесне слово.

Невідомо-що вибралося з-під шпал на сонце, присіло навпочіпки й злобно подивилося на нас із хижою посмішкою, наче прикидало, який на смак наш мозок. Я не зміг би сказати, людина то була чи тварина. Вдягнене в лахміття, воно мало тіло людини, але ходило, як мавпа. Згорблений торс нагадував нашого далекого предка, чия еволюція зупинилася мільйони років тому. Очі й зуби в нього були тьмяно-жовті, шкіра — бліда й вкрита темними плямами, а довге волосся перетворилося на видовжене сплутане гніздо.

— Хто-небудь, зробіть так, щоб воно здохло! — вигукнув Горацій. — Або принаймні щоб на мене не дивилося!

Бронвін поставила Клер на землю і стала в позу для бою, а Емма простягнула руки, щоб викликати вогонь… але вона була надто спантеличена, тому з долонь не зійшло нічого, крім хмарки диму. Людиноподібне створіння напружилося, загарчало, а тоді пружно зірвалося з місця, мов олімпійський бігун, — але помчало не до нас, а оббігло довкола, пірнуло за купу каміння і звідтам знову вигулькнуло з посмішкою, оголивши ікла. Воно гралося з нами, як кіт грається зі своєю жертвою перед тим, як прикінчити.

Здавалося, от-от — і воно зірветься й побіжить, цього разу на нас. Та раптом десь позаду чийсь голос скомандував: «Сидіти! Чемним будь!» І створіння послухалося: розслабилося, сидячи навпочіпки з висолопленим язиком. На морді застигла посоловіла усмішка.

Розвернувшись, ми побачили, що до нас спокійною ходою прямує собака. Я шукав очима того, хто говорив, але нікого не побачив. Аж раптом собака сам розтулив рота і сказав:

— Не звертайте уваги на Буркуна, він катастрофічно невихований! То він хотів вам подякувати. Той порожняк дуже нам дошкуляв.

Здавалося, пес говорить до мене, але я був такий здивований, що навіть відповісти не міг. Бо собака не просто говорив майже людським голосом (з вишуканим британським акцентом до того ж), а ще й тримав у товстогубому роті люльку, а на носі мав пару круглих зеленкуватих окулярів.

— Ох, сподіваюся, ви не надто образилися, — вів далі пес, неправильно витлумачивши мою мовчанку. — Буркун доброзичливий, але ви повинні йому пробачити. Він у буквальному розумінні виріс у хліві. Мене ж виховували у великому маєтку, я був сьомим нащадком сьомого нащадка у славетному роду мисливських собак. — І він вклонився з усією елегантністю, на яку тільки може бути здатен собака, тицьнувши носом у землю. — Едисон МакГенрі, ваш покірний слуга.

— Химерне ім’я для собаки, — прокоментував Єнох. Те, що тварина розмовляє, здавалося, нітрохи його не вразило.

Едисон уважно подивився на нього поверх окулярів.

— А на яке ймення, дозвольте спитати, відгукуєтеся ви?

— Єнох О’Конор, — гордо назвався Єнох, трохи випнувши груди.

— Химерне ім’я для замурзаного хлопчика з пухкими щоками. — Едисон став на задні лапи, і виявилося, що вони з Єнохом майже однакові на зріст. — Так, я собака, проте особливий. То чому я маю називатися, як звичайний пес? Мій колишній хазяїн називав мене Боксі, і я терпіти не міг це прізвисько — то було страшне приниження моєї гідності! — тому я вкусив його за щоку і взяв собі його ім’я. Гадаю, Едисон більше пасує тварині з моїм інтелектуальним потенціалом. Це сталося до того, як мене знайшла і забрала сюди пані Королик.

На згадку про ім’я імбрини всі просяяли й між нами пробіг жаркий імпульс надії.

— Вас забрала пані Королик? — перепитала Оливка. — А як же велетень Катберт?

— Хто? — не зрозумів Едисон, та одразу ж похитав головою. — А, точно, казка. Боюся, що це просто байка, не більше, яку колись давно породила та цікавої форми скеля внизу і дивний звіринець пані Королик.

— Я ж казав, — промурмотів Єнох.

— А де сама пані Королик? — поцікавилася Емма. — Нам треба з нею поговорити!

Едисон подивився на хатинку на верхівці вежі.

— Це її резиденція, проте її немає вдома. Вона знялася й полетіла кілька днів тому, щоб допомогти своїм сестрам-імбринам у Лондоні. Там, бачте, війна… Думаю, ви всі про це чули, так? Саме тому ви подорожуєте такі занехаяні, як біженці?

— На наш контур напали, — пояснила Емма. — А потім усі наші речі потонули в морі.

— І самі ми мало не втопилися, — додав Мілард.

Зачувши його голос, собака аж підскочив.

— Невидимка! Яка рідкісна дивовижа. Ще й американець із вами, — додав він, киваючи на мене. — Які ви дивні, навіть як на дивних. — Він знову став на чотири лапи й повернувся лицем до вежі. — Ходімо, познайомлю вас із рештою. Вони будуть у захваті від знайомства. Та й після довгої подорожі ви, біднятка, мабуть, вмираєте з голоду. Живильний провіант скоро буде подано!

— Нам ще ліки потрібні. — Бронвін присіла, щоб узяти на руки Клер. — Ця крихітка дуже хвора.

— Зробимо для неї все, що зможемо, — сказав пес. — Ми повинні зробити це й набагато більше, бо ми в боргу перед вами за те, що допомогли владнати нашу проблемку з порожняком. Як я вже казав, вельми надокучливим.

— А що він сказав після слова «живильний»? — спитала Оливка.

— Харч, їстівне, їжа! — відповів пес. — Вас нагодують по-королівському!

— Але я не люблю собачого корму, — сказала Оливка.

Едисон розсміявся, і тембр його сміху був навдивовижу людським.

— Я теж не люблю, міс.

Розділ четвертий

Едисон покрокував на чотирьох лапах, задерши догори кирпатого носа, а людиноподібна істота Буркун скакала довкола нас, мов навіжений собака. З-поза трави, що росла жмутами, і розкиданих тут і там халупок на нас дивилися морди — переважно волохаті, найрізноманітніших форм і розмірів. Коли ми підійшли до середини плато, Едисон став на задні лапи й