Читати книгу - "Таємний сад"

— А ти спробуй, чого тут думати, — заохотила Марта, простягаючи скакалку. — На початку сто разів напевно не вийде, але поволі, поволі — то і більше здужаєш. Мама так і казала: «Як погасає цілий день зі скакалкою, то і сила появи’ся. А то звідки їй взятися?»

Сили у міс Мері і справді не було багато: ледве почавши, вже мусила зупинитися на перепочинок. Але дівчинці так сподобалося, що вона стрибала ще і ще.

— Егей, вдягайся і біжи надвір, — мовила Марта. — Там собі і поскачеш. Іди, іди. Мама каже: свіже повітря — то найліпше для дитини. Навіть коли трохи мжичить — все одно можна собі поскакати. Тілько вбратися добре.

Мері вдягла пальтечко, капелюшок і вже рушила до дверей, але тут зупинилася.

— Марто, ти віддала свої гроші, своїх два пенси. Дякую, — зворушено вимовила вона. Для дівчинки, котра ніколи не помічала того, що для неї роблять слуги, це був неабиякий крок уперед. — Справді, дякую, — повторила і трохи зніяковіло подала Марті руку.

Марта дещо незґрабно її потиснула й усміхнулася.

— Ти як якась поважна пані, — мовила вона. — Наша Лізабет Елен — то кинулася б мені на шию і поцілувала б на радощах.

Мері ще більше зніяковіла.

— Хочеш, щоб я тебе поцілувала?

Марта знову засміялася.

— Та нє! Просто ти така поважна… не така, як всі діти, — відповіла вона. — Добре, біжи надвір. Бувай!

Мері вийшла трішки збентежена словами Марти. Йоркширський нарід взагалі дивний, а Марта все вміла закинути щось таке, про що вона потім мусила думати. Як ось цього разу…

Але потім її увага цілком перейшла на скакалку. Ото справді річ! Мері весело стрибала і лічила, пам’ятаючи, як це робила Марта. Світило сонечко, повівав легенький вітерець, який ніс зі собою запах вологої землі. Дівчинка кілька разів оббігла парк з фонтаном, а потім опинилася на городі. Там застала Бена Везерстафа за роботою у товаристві малинівки. Мері хотіла, щоб він сам її помітив. Старий справді випростався і вражено видивився на таку прояву.

— Най мене біда візьме! — вигукнув садівник. — Такого з тебе ся не сподівав! Розчервонілася, очка блищать — чи то ти? А певно, то ліпше, ніж ото все марудити! Вчися, вчися!

— Я тільки починаю, — з гордощами промовила Мері. — Зараз найбільше двадцять разів підряд виходить.

— Нічо’, нічо’, скоро будеш вміла ліпше, тілько вчися, — добродушно прогув старий Бен. — Диви, а та з тебе очей не зводить, — кивнув головою у бік малинівки. — Скакалку ся роздивляє. Ще такого чуда не бачила. О-ох, пильнуй, небого, бо та цікавість до добра тебе не доведе, — похитав головою, дивлячись на пташку, — як запхаєш носа де не тре’…

Мері оббігла зі скакалкою всі сади і городи, час від часу зупиняючись, щоб перевести подих, а тоді подалася на свою доріжку. Дівчинка вирішила спробувати, чи зможе пробігти її від початку до кінця без зупинки, але вже на половині задихалася, тому мусила перепочити. Зате вона вже долічила до тридцяти! Мері аж засміялася від утіхи і глянула на малинівку. Пташка-бо увесь час летіла за нею, а зараз сіла на стіну і дзвінко защебетала. Дівчинка знову засміялася.

— Ну, якщо вчора ти показала мені ключ, то нині мусиш знайти хвіртку, — вимовила вона, звертаючись до пташки. — Та ти, певно, не знаєш. Тобі вона не потрібна — летиш собі куди хочеш…

В Індії Мері багато чула про чари: коли няня розповідала їй казки, то там без них ніяк не обходилося. І те, що трапилося далі, годі було назвати інакше.

Мері стояла перед самою стіною, піднявши очі на малинівку. У цю мить сильний порив вітру здмухнув плющеві пагони просто на неї. Дівчинка схопила їх рукою — й остовпіла. Просто перед її носом була… кругла ручка старої хвіртки!

Мері гарячково взялася відсувати убік пагони. За кілька хвилин хвіртку було звільнено. Дівчинка сягнула до кишені по ключ, тремтячими руками встромила його у замок і повернула. Замок подався.

Вона глибоко набрала у груди повітря і сторожко озирнулася, чи ніхто її не бачить. Проте на доріжці не було ні душі. Тоді Мері обережно опустила назад плющ, повільно відчинила хвіртку і прослизнула всередину, обачно зачинивши її за собою.

Дівчинці просто перехоплювало подих від щастя: вона стояла у заповітному саду.

Розділ 9

Цей дивний дім

Мері багато разів уявляла собі, як виглядає цей таємничий сад, але те, що відкрилося її очам, перевершувало найсміливіші мрії. Якщо ззовні стіну, що відгороджувала сад, обснував плющ, то зісередини її також зашили зарості якихось в’юнких рослин — самого муру не було видно зовсім. Довкола буяли троянди — вони так розрослися, що деякі кущі майже сягали дерев. Тільки о цій порі на них не було ані листя, ані квітів, тож Мені не знала, чи вони живі, чи, може, всі посохли. Однак це дивовижне гіллясте мереживо робило все довкола таким незвичайним, що Мері була просто захоплена. Звісно, а як іще мав би виглядати сад, де цілих десять літ не ступала людська нога!

— Як тут тихо! — прошепотіла дівчинка. — Як тихо!

Мері стояла, вслухаючись у тишу. Навіть малинівка — і та вмовкла. Пташка лише позирала на неї з дерева, мовби даючи змогу все оглянути.

— Подумати лишень, я тут перша людина за десять років, — знову прошепотіла дівчинка.

Вона обережно рушила далі. Дівчинка ступала навшпиньках, ніби боялася когось розбудити. Мері стала перед одним кущем і підняла голову, роздивляючись переплетене гіляччя. «Цікаво, він живий?» — подумала вона.

Якби тут був Бен Везерстаф, то він би відразу це визначив, тільки кинувши оком. А Мері лише гадала і мріяла, аби з весною тут скрізь з’явилися листочки і квіти. Їй навіть не хотілося думати, що сад міг увесь загинути. Тепер це був її світ. Тут навіть сонце здавалося теплішим, а небо яснішим!

Малинівка перелітала від куща до куща услід за Мері, весело щебечучи. Пташка немовби показувала дівчинці усі її володіння. Врешті Мері також набралася відваги і перестала ступати навшпиньках. Далі вона захотіла оббігти увесь сад зі скакалкою. Так і зробила. Дівчинка весело мчала по стежках і альтанках, уже цілком освоївшись у новому просторі. Час від часу зупинялася, аби перепочити або щось ліпше роздивитися. Ось і зараз вона зупинилася перед одним високим квітником — її увагу привернули якісь ясно-зелені крапочки на чорній